Але тут щось клацнуло. І я кудись перемістився…
… – Ну що, Бородулін, він же Гадюкин, він же Билкис, він же Абдул-Саїд, він же… Далі був довгий список імен і прізвища, тих, кого я колись уявляв. – Будемо відразу визнаватися або грати в несознанку? В очі дивитися в очі!
Тепер я здогадався, що влип і влип по-крупному. І контора тут була серйозна. І тут заправляв усім цим той самий з крилами – мужик серйозний, ім'я якого всує ніхто не згадував і не вимовляв уголос, щоб не накликати біду.
Я весь зіщулився від страху.
– Ну що!? Почнемо з самого початку, з сотворіння Землі… твою мать!?
– Натякаєте на те, що я був Адамом? – несміливо запитав я.
– Бач, куди даєш! Ні! Ти був повзучим гадом… мать твою! – кричав «Крилатий», жестикулюючи. Пальці, скручені часом, погано слухалися, і виходило по-блатному – віялом. Мені було погано. Від смороду і смороду нудота підкотила до горла. Та ще цей з питаннями! Мені мат завжди різав слух. Ну, коли молотком по пальцях, це зрозуміло. Але він спеціально крив добірним триповерховим матом, щоб, значить, мені було ще гірше. Але я перечити не міг. Він тут головний! Нічого не попишеш?
З його слів мені відразу стало ясно, що він люто ненавидів самого Творця, всіх матерів, і особливо тих, хто щось створив: письменників, художників, скульпторів і композиторів.
– Мені не зрозуміло, – запитав я, – чому я потрапив в цю компанію? Що я зробив такого, що удостоївся такої честі?
– Ти, мать твою, повинен був вкусити Єву за стегно, – продовжував він, читаючи мої думки. – Або хоча б яблука в саду. Ні ж… замість цього ти увивався за нею… будував оченята, щоб тебе… сука повзуча…
– Так вона ж з ребра Адама? Я за неї не відповідаю…
– Саме так! Не те ребро – не ті пішли нащадки. В результаті, і мені клопітно і Творцеві зайвий головний біль! А у нас з ним Договір, щоб усе було порівну: світла і темряви, добра і зла, сміху і сліз. Де якийсь перекіс, тут же десь висловлюється катастрофою всесвітнього масштабу…
– Я вимагаю адвоката! – сказав я.
– Що, надивився голливудких фільмів?
Тут він клацнув пальцем. Вжик!
…І я вже на Дні Народження Землі. Уявляєш? Перший день! Всі з голочки: небо синє, синє, вода чиста, як сльоза немовляти, гори, вмиті дощем, блищать, як у кота яйця… Оба-на! З ким поведешся, від того і наберешся! Це я вже нахапався від «Крилатого». Так от всі новехонько! Трава зелена – презеленая, ні одна, прошу вибачення, падла… ще не встигла загидити. Куди не повзи, скрізь чистота. Кругом ягоди і фрукти, і ніяких там тобі хімікатів. Ні комарів, ні мошок, одні бджоли десь нагорі дзижчать. І Єва голяка бігає по зеленій траві, і з Адамом заграє, сміхом заливається, водою з струмка кокетливо ніжкою на нього бризкає. Красива така, зараза!
Кусати, кажеш? Чим кусати? У мене і отрути-то немає. Бо я тут одні ягоди і фрукти ковтаю. Піду краще на камінці під яблунею погреюсь.
І тільки влаштувався на сонечку калачиком, як тут щось клацнуло… І я постав перед «Крилатим».
…«Крилатий» подивився на мене своїми котячими очима з таким виглядом, ніби знає про мене абсолютно все.
– Скажи-ка… мать твою! Чому ви зі своїм дружком Федькой Караваєвим паркан Семенову ламали? Згадую. Але після райського життя нічого в голову не йде.
– Вистачить, балда, скрипіти мізками. Все одно толку ніякого – він клацнув пальцем, запахло озоном… і морозною свіжістю.
…І я вже кочуся з Млинової гори. Мені тоді було п'ять чи шість років. І ми з хлопцями каталися з кар'єра. Хто на чому: санки, лижі, ковзани – все було в ходу. А я стягнув у мами білизняний оцинковане корито з заокругленим дном і на заздрість хлопцям пролітав зі свистом по пухкому снігу до самого ставу!
