Дилогія. Під тихими вербами. - страница 3

Вісім чоловік – це буде товариство. Вони скинуться грішми і за ті гроші наймуть Горянського землю. Хто скільки грошей дасть, стільки тому й землі буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом і гуртом, так, як у громаді, справи рішати… та й не про саму цю землю, а й про інші: і за яку ціну віддавати десятину, і яка ціна на наймитів та на косарів, і які відбутки. І як і що робити в громаді, то й про це спершу в своєму гурті радитися…

Це все розказував їм Рябченко і додавав:

– Тоді нас ніхто не подужає… Одно тільки… Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка.

– А яка ж то? Кажи!

– Є один чоловік такий, що може нам великої шкоди наробити.

– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.

– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зінько.

– Хі! Що б то він і зробив?

– Почне каламутити в громаді, почне коверзувати – може лиха наробити.

– Та він уже тепер притих, – озвався Сучок, – відколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.

– Ой, ні! Як я за його дочку давав, то думав: буде сім'янин, то вже до свого діла й прихилю його. Так де там!..

– Цурається? – спитав Копаниця.

– Ні, він нас із старою й не цурається; і в гостях із дочкою буває, і в себе приймає, а так, щоб у яке діло зо мною пристав, дак ніяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великі гроші сльози ллються. І вам, – каже, – тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити».

– Ич, ідолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому ті багатирі!

– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.

– Дак що ж із ним робити? – спитав Денис.

– Приняти до нас у спілку, – відказав Рябченко.

– От такої!

– Іншого нічого не вигадаєш.

– Та в його й грошей нема.

– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голінний?

– Треба так зробити, щоб схотів, – обстоював за своє Рябченко.

– Ну, та як же ти зробиш? – не розумів Копаниця.

– А треба, щоб йому був великий бариш, – відказав Рябченко.

– Уже ж більшого, як усім, не буде!

– Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.

– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!

– Що ж ти маєш робити, – казав спокійно Рябченко, – коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо… Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.

– То тоді йому хвоста вкрутимо?

– Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.

– Бо він же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручніше.

– Та що ж, і заходюсь, – згодився Остап. – Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.

Почали міркувати, якими баришами можна краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.