Тамара ігнорує мій вигляд. Вона сьогодні одягла темно-вишневу довгу спідницю, яка робить її повною, а на обличчі – товстий шар косметики, але все якось недбало, нібито зроблено поспіхом.
Вона закурює і сідає біля мене на кухні. Перед нею – пляшка коньяку і маленька чарочка, зовсім не коньячна.
Я мовчу.
– Я маю право випити, якщо мені здається, що ось-ось застуджуся? – питає Тамара, немов продовжуючи розпочату з кимось суперечку.
– Може, не з самого ранку? – обережно кажу я, хоча мені абсолютно все одно, в який час дня вона п'є коньяк.
– Елю, мені хочеться піти з дому, – каже Тамара, – скажи, чому я повинна їх зустрічати, пригощати, приділяти їм час?
Я мовчу, намагаючись не дивитися в її бік. Мені потрібно перевдягнутися – не буду ж я робити прибирання у світлому костюмі?
– Мені потрібно закінчити раніше? – питаю я.
– Не поспішай, – відповідає Тамара, – не велика честь. Слухай, ну що ти мов робот? Випий кави, розслабся.
– Дякую, – кажу я. Пару днів назад я почула, як Тамара розповідала Семену Михайловичу про те, як ми з нею «бавилися коньячком» – суцільна маячня, я пила тільки каву. Я розумію, що вона хоче якось завуалювати свої недоліки в його очах і нібито закликає мене в свідки. Але мені не подобається, коли хтось щось робить за мій рахунок. Тим більше що Семен Михайлович не з тих, хто буде розпитувати, а у мене так і не було нагоди пояснити, що я не пила його коньяк, і що я не п'ю взагалі.
Мені дуже подобається «моя» кухня – вона обладнана найсучаснішою технікою. Тамара, здається, навіть не знає, як і що вмикається. Але я, здається, не дарма викладала математику три роки – підхід до техніки у мене все-таки є. Готувати на цій кухні – одне задоволення. Я хочу, щоб вона швидше пішла до себе, а я змогла б перевдягатися, поприбирати і почати готувати обід.
– Завтра з ранку привезуть все для вечері, – каже мені Тамара, – подивишся, чи всього вистачає.
– Добре, – відповідаю я. Я звикла відповідати за все. Якщо завтрашня вечеря на мені – я і повинна була складати список страв і продуктів, і тоді я була б впевнена, що всім всього вистачить. Але Семен Михайлович замовив все сам в дорогому ресторані, не підключаючи до цього ні мене, ні Тамару, і я вже не зможу ні на що вплинути. Крім їжі, в ресторані замовлено два офіціанти, які будуть мені «допомагати», як висловився Семен Михайлович. Я трохи помучилась над питанням, чи не соромиться він мене, але потім відкинула від себе ці дурні думки. Обслуговувати тридцять чоловік, яких він запросив – це, дійсно, важко.
– Уяви, – каже Тамара, – він запросив і свою колишню… Ти таке бачила?
Я такого не бачила, але зберігаю незворушний вигляд.
– Вона сказала, що хоче його привітати, уявляєш? І він вирішив, що кращого часу і місця годі й шукати, як запросити її сюди?
– Ви все одно будете на першому місці, а вона – серед гостей, – обережно кажу я.
– Семенчик називає це «високі стосунки». Я не розумію, – Тамара підливає собі коньяку, – йому хочеться, щоб усім було добре. Уявляєш?
Я уявляю, і могла б додати, що Семену Михайловичу не тільки хочеться, щоб усім було добре, але у нього ще є кошти і можливості зробити так, щоб всім було добре. Мені теж здається дивним, що на дні народження будуть присутні дві жінки. З іншого боку – чому б і ні? Необов'язково бити посуд і ділити виделки! Я ще більше поважаю його за це.
– Можливо, це не так уже й погано, – намагаюся я захистити Семена Михайловича.
