Епоха слави і надії - страница 88

Підсумовуючи ствердження "супротивників офіційної історії", в глибині петербурзьких боліт чекали археологів наступні "нез'ясовні артефакти": кілька кілометрів гранітного парапету і кілька десятків колон із граніту, мармуру і піщанику. Ось, власне і все, якщо не рахувати ще "викопаного" Петром "Мідного вершника", його бронзового пам'ятника самому собі.

– Банда! – Ніколас з посмішкою звернувся до своєї аудиторії. – І так ми дійшли висновку, що на цьому місці, задовго до 1703-го року існував великий міський центр високорозвиненої імперії, що мала деякі супертехнології, які згодом виявилися втрачені. Ось таким, зовсім несподіваним чином, проявився зв'язок Санкт – Петербургу з найзначнішими спорудженнями старовини і географічними параметрами Землі.

– Цей зв'язок частково пояснює єгипетську містику Санкт – Петербургу, прагнення Петра, відродити місто саме в цьому, незручному з практичної точки зору місці, і багато інших не пов'язаних на перший погляд фактів. І найголовніше, дає сенс античній версії спорудження Петербургу, – вперше за той час, що вони знаходилися в соборі, подала голос Ганна. – До Петра Першого на Рвсі також велося літочислення з часів Створення Світу. Виникає питання – коли ж насправді був "створений" світ? І взагалі, який світ був створений?

Наша планета, космос, галактика, а може просто деякий мирний договір?

– А можна побачити могилу Монферана?

– Його поховали не тут, – похитав головою «Председатель». – І навіть не в Росії. Монферан – великий архітектор, людина мистецтва, був, поза сумнівом, істинно віруючою людиною, народженою і хрещеною в католицтві. Для нього віра була не просто безглуздою "конфесією". Архітектор помер майже відразу після того, як храм був освячений. Є безліч чуток і припущень, чому ж він помер. Одно з них – нібито зневажливе відношення з боку нового государя, Олександра Другого.

– "Військових вусів"? – Здивовано перепитала Ганна.

– Річ у тому, що Петербург дев'ятнадцятого століття був військовою столицею. І на балу, і на вулиці мундир можна було зустріти частіше, ніж сюртук або фрак, – пояснив екскурсовод. – Тоді ж і ввійшла в моду приказка: "Славна Москва калачами, а Петербург – вусанями", тому що відмітним привілеєм військових, в порівнянні із цивільними, було носіння вусів, їми в ті часи пишалися. Цивільним особам, носити вуса забороняв і закон, і етикет.

Так от, згідно з однієї із версій, Олександр Другий на церемонії освячення Ісаакіївського собору раптом помітив, що Монферан носить вуса, будучи абсолютно не військовою людиною, та ще і французом… Імператор публічно, в досить різкій формі зробив йому зауваження. Нібито, відчувши себе ображеним, Монферан пішов додому до закінчення церемонії, впав в депресію і незабаром помер.

– А яка друга версія? – Запитав Ніколас, прочитав в коментарях до ефіру безліч питань на цю тему.

– За іншою легендою, під час урочистого освячення собору, один з наближених Олександра Другого, звернув увагу царя на скульптурну групу святих на фронтоні храму. В ній була присутня скульптура самого Монферана з моделлю собору в руках, – відповів екскурсовод. – Зображувати себе в подібному оточенні само по собі було досить зухвалим кроком, але цього мало, всі святі покірливо схилили голови перед Ісакієм Далматським, і тільки архітектор залишився з гордо піднесеною головою.

Імператор Олександр Другий нічого не сказав Монферану, але, проходячи повз, руки не подав і не подякував. Архітектор дуже засмутився, від розпачу захворів і помер… Версія гарна, але за офіційною Монферан помер від запалення легенів.