Любов іншого виміру - страница 34

– Спаситель і Сатана, так? Вони вирвали мене з небезпеки?

– Так.

Олена призадумалася.

– Чорна дірка – справжня безодня Смерті, так? Аби така дірка проковтнула мою вічну душу, я б не сиділа зараз проти тебе…

– Саме так! Аби ти бачила Ісуса після цієї пригоди! Він виглядав таким, яким Його зображають люди на розп’яттях! Геть знесиленим… Ні, ще гірше! Знятим з Хреста! – катувала подруга Олену спогадами. – Але тримав твою душу в обіймах і щось лагідно говорив до неї… А Сатані, мабуть, було ще гірше!

– Чому це?

– Тому, люба, що протистояння гравітації суперпотужної дірки знесилило Диявола, як і Спасителя. Але Наш Лицар Світла і Любові – могутній, міцний чоловік. Сатана теж нібито чоловік, – Маргарита невпевнено повела головою, – і сильний, але його кров постійно п’є тавро Звіра! Прокляття Творця зжирає Сатану і, кажуть, воно йому дуже болить…

Олена у відчаї заходила по кімнаті, почуття важкої провини важким тягарем лягло на її душу.

– Та хіба ж я цього хотіла? Я й гадки не мала, що мені у Всесвіті щось може загрожувати, так мені було добре! Як я жалкую! Не зможу дивитись в очі Спасителю і навіть Сатані!

Олена заплуталася у довгій мереживній сорочці і ледь не впала. Маргарита з осудом похитала головою.

– Так то воно так! Але з-за тебе вони ледь не загинули! Уявляєш, що було б? Одним словом, подруго, ти неабияк відзначилася у Раю! – виказала Маргарита, ще й виразно махнула рукою.

Настрій Олени різко змінився.

– Творець ніколи б не допустив їх загибелі! Це по-перше! А по-друге, я таки відзначилася, що тут вдієш?! – закричала вона. – А врятували мою душу Спаситель і Сатана тому, що, мабуть, я заслуговую на те! Ти розумна, Маргарито, тож знаєш: мало обраних. Відчуваю, число моїх перевтілень – нескінченність…

Власна бурхлива промова подіяла на Олену заспокійливо. Вона знову забралася у ліжко, пригорнула до грудей Маргариту.

– І чого це я розкричалася на тебе? В Раю ж ніхто не кричить. А чи їдять у Раю? Страшенно хочеться їсти!

– А як же, ще й як! – посміхнулася Маргарита. – Зараз поснідаємо та й полетимо на Молочну річку купатися!

– А чи не потурбуємо ми пухкопиких рожевих дітлахів, що вгризаються в її кисільні береги?

– Ніяким чином! Ці дітки – плід уяви слабоголових!

Обидві весело розреготались, в Олени відлягло від серця.

– Смієтесь, дівчатка? От і добре! – пролунав з порога знайомий лагідний голос.

У дверях стояла молода, струнка жінка у пурпуровому. Вона пригортала до себе вишуканий кошик з білими чудовими трояндами в краплинах роси.

– Матінко Жозефін! – радісно скрикнула Олена і побігла до дверей.

– Донечко моя люба, нарешті! – жінка звільнила від квітів руки і простерла їх назустріч донці.

Олена упала в її обійми, обидві бурхливо розридалися. Коли останні вибухи емоцій стихли, вони, утираючи сльози, геть знесилені щастям, сіли у старовинні крісла.

– Від кого ці прекрасні квіти, Жозефін? – слабким голосом запитала Маргарита, її очі теж зволожніли.

– А поглянь, Маргарито, там записочка, – прикладаючи хустинку до очей, ледь чутно промовила Жозефін.

Маргарита піднесла до ніг Олени кошик з трояндами, висмикнула з букета чарівну записочку, розгорнула.

– Матір Божа! Тобі, Олено, від Першого Лицаря Світла і… – вона передала записку подрузі.

– І Любові… – в урочистій тиші завершила Олена фразу Маргарити. – Спаситель бажає мені успіхів у Небесних науках.

– Яка надзвичайна честь, Розі, – щасливо прошепотіла Жозефін, – впевнена, ти не розчаруєш Його.