Ідеалісти.
Ханжею барон не був, але дозвілля адептів Світла уявляв собі дещо інакше.
Картину заступила долоня велетня, плавним рухом омила кулю. Зображення майнуло, викривилося, затанцювавши пам'ятну «Сарабанду». Обер-квізитор і без пояснень здогадався: хтось, скоріш за все, Кристофер Форзац, змінив режим роботи кулі. Постаті забігали, як ошпарені. Промчав з кутка в куток племінник Герман; підхопився і знову впав у крісло квестор, що сидів до кулі спиною; у далекому кутку нервово розминала зап'ястки молода жінка зі строгим, ба навіть суворим обличчям; промайнув край хламиди… Племінник барона опинився посеред зали. Здається, він щось виговорював безсоромниці (повнолітня гуртівниця?), але слів чути не було.
– Я залучу читців по губах, – тихо зауважила вігіла. – Шкода, час квапить…
Немов у відповідь, туман здригнувся й поквапився вибухнути.
Крім гуркоту, Конрадові вдалося розчути віддалений зойк і дзенькіт розбитого скла. Від сліпучого спалаху барон замружився. Коли зір повернувся, очі почали немилосердно сльозитися. Ритм зміни картин став рваним, мозаїчним. «Сарабанда» перетворилася на божевільний танець менад. Зеленаві краплі полум'я відділилися від рук чоловіка в хламиді, віялом розлетівшись у пітьмі за вікном. Мить – і чарівник лантухом осів на підлогу. У дверях зали рубався один із квесторів, примудрившись затримати на порозі цілу зграю нападників. Два клинки, довгий і короткий, сікли невтомно.
Змазаною плямою майнула тінь: вовк? собака? – збила іншу тінь, що ввірвалась у вікно. Обидві котяться по підлозі. Спалахи, морок, відблиски. Рознесене в друзки крісло. Крупно: перекинутий шандал. Арбалетний болт глибоко врізався в стіну. Безвільна рука на білому килимі; лише рука – незрозуміло, відрубана, чи тіло просто не потрапило в «зіницю» обсервера. На порозі впав лицар-захисник; топчучи його, неясні постаті вдираються до зали. Облич не розібрати. Обер-квізитор мимоволі зітхнув від розчарування. Метушня в кутку. Це жінка зі строгим обличчям. Мабуть, Лайза Вертенна, вільна метальниця з ліцензією. її руки з нелюдською швидкістю снують вперед-назад: два човники в новомодному ткацькому верстаті. Щось летить, влучає, схиблює… Збоку від Лайзи опиняється незграбний силует.
Короткий змах.
Немов підкоряючись наказові, жінка падає на коліна.
Полум'я вихоплює з темряви обличчя. Це Герман. Люті зблиски сталі. Двоє виконують танок смерті, стрімко наближаючись до кулі-обсервера; їхні тіла застилають весь огляд. Миготіння тіней. Покривало, зіткане з імли, падає, тече по поверхні кулі, заступає картину.
Кінець.
Ні! Баронові здалося, що він сам відчув удар. Всередині сріблястого павутиння жалібно застогнали. Завихрила чорно-біла круговерть. Напевне, куля випала за вікно – або її викинули, прагнучи розбити. Якщо викинули, то зробив це не чужий маг. Маг прихопив би корисну й небезпечну річ із собою.
Нарешті круговерть зупиняється.
Темні патьоки (кров? кров Германа?!) залили мало не всю кулю. Лише праворуч угорі залишився фрагмент зображення. Колесо воза. Купка людей швидко вантажить тіла…
Убиті? Поранені? Полонені?!
Поруч болісно охнула Генрієтта Кукіль. Конрад обернувся до вігіли й першої миті розгубився, що траплялося з ним нечасто. Обличчя Генрієтти – воскове, з блакитними струмочками вен на скронях – застигло посмертною маскою. Очі закотилися, руки безвільно впали на підлокіття крісла.
