Вульгарщину з важкуватим серпанком оцих «різниць», «попереків» і «решт» дістав у спадщину Остап Вишня від своїх малоросійських попередників. Традиція «Губанівців» не раз позначається на гуморі Остапа Вишні, і його остання гумореска, що вивершує третій том – «Літ через п'ятдесят», своїм змістом і стилем є, по суті, перелицьоване на прозу й радянський кшталт, колишнє хахлацьке:
Якби я був полтавським соцьким,
Багацько де-чого зробив:
По бережку ходили б свині
Галушки в Ворсклі б я варив.
Ці традиції затуляють у цілому портреті О. Вишні його, як фейлетоніста-громадянина, і його окремі хороші, а подекуди, я сказав би, навіть епохальні фейлетони, як «Конфуз», «Вольовий спосіб», «Дещо з українознавства», «Нате й мій глек на капусту», тонуть, на жаль, у бочці малоросійського дьогтю.
Низькопробної культури гумор О. Вишні. Остап Вишня – це криза нашого гумору, що її варіяцією є нуднуватий і (крім поодиноких винятків) гумористично-безпорадний «Червоний перець», що пасе задніх проти російських «Крокодила», «Бегемота», «Смехача». Це тема вже окремої статті, а не рецензії, але й, пишучи цю рецензію, більше маєш на оці не автора трьох томів «Усмішок», а його читачів, бо гудити Остапа Вишню з його «приемами» це значить гудити численного читача О. Вишні з його смаками, це значить фактично писати рецензію й на читача.
Можна було б не загострювати питання, якби в нас не «канонізували» гумор Остапа Вишні (дивись числа журналів «Плужанин», «Плуг» тощо), але саме через цю канонізацію справа з «Вишніянством» набирає вже певного літературно-громадського характеру, що вимагає статтів, літсудів і диспутів.
Тимчасом ми констатуємо факт величезної популярности й успіху серед читачівської (ба навіть і літературної часом) маси Вишневих «Усмішок». Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня «культура примітивізму» (хай дарує пан Донцов нам на плагіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє, коли пересічний український споживач гумористики стане на вищий щабель культурности, несе забуття Остапові Вишні й смерть «Вишніянству», якщо, розуміється, автор «Усмішок» не стане на свою справжню літературну путь, емансипувавшись від решток національної обмежености, вульгарщини й примітивности.
ІНформація з донесення невстановленого секретного співробітника
[1928 р.]
Остап ВИШНЯ /Губенко Павел Михайлович/ утром часов в 10–11 в редакции «Вісті» в присутствии техсекретаря ОГЛОБЛИНА и репортера СИМОНЦЕВА в комнате ИГНАТОВОЙ начал разговор о выступлении Волынского воеводы ЮЗЕФСКОГО. Разговор почти буквально был такой:
«Дожить до такого выступления. Вот что наделал Шумскизм (неправильная борьба с ним).
Что ЮЗЕФСКИЙ. Это говорит Франция и Англия. Сказать ЮЗЕФСКОМУ такую речь – для нас значит потерять Полесье, Волынь, Западн. Украину. Лазарь Мойсеевич (Каганович) накрутил, Коминтерн поддержал и утвердил, а он сам фью, пятилетки составлять, а тут расхлебывай. Вот, что значит такая политика /национальная/. А Польша скоро /через м-ца два/ сеймик для каждой народности созовет…
Кто его знает, кто прав – Шумский и Максимович, или же Васильков /и назвал еще кого-то/.
Совсем неправильно делать так политику – ШУМСКОГО в Ленинград, МАКСИМОВИЧА – еще куда-то. Это не есть национальная политика /разгон КПЗУ и Шумскистов/.
Дальше ВИШНЯ говорил о том, что после интервенции /которая, якобы, скоро будет/ посадят в каждое село украинца учителя, организуют земельный банк с рассрочкой выплаты за землю хоть на 300 лет и т. д. и на этом прервал, а СИМОНЦЕВ после ухода ВИШНИ заключил: «пессимист Павел Михайлович» /ВИШНЯ/.
