І
Насамперед Остап Вишня подбав про створення цілком викінченої і стилізованої мистецької машкари. З цього погляду він був не просто автором. Він був ще й певним літературним типом, так би мовити «українським національним гумористом», для чого виробив собі певний викінчений і своєрідний, завершений і цільний стиль.
Що характеризувало літературні твори Остапа Вишні?
В нього були свої своєрідні: словник, техніка комічного, образи, жанр коротенької гуморески. Далі в Остапа Вишні була певно визначена своєрідна мистецька машкара, метод підходу до читача.
Отже, він сконцентрував всі засоби впливу на читача в одному концентрі й досить нехитрими засобами досягав того, що читач сприйняв його, як певний тип «коміка», якого слухаючи чи читаючи – треба обов’язково сміятись незалежно від того, що причина сміху завжди була дешева, і брутальна, і зрештою дурнувата. В цьому, власне кажучи, нема нічого нового: адже цирк завжди сміється, коли на сцену вибігає клоун і катається по манежу рачки.
Спробуємо проаналізувати наведені нами вище елементи, що в сумі складали «творче обличчя» Остапа Вишні.
1. У ОСТАПА ВИШНІ БУВ СВІЙ СЛОВНИК
Як свідчить сам автор: «Мову свою я взяв з маминої циці. Це – невичерпне джерело мовне. Зверніть на це увагу, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати. Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Є. Кримського та М. П. Левицького…» («Усмішки», т. 1, ст. 170.)[5] Що сіє означає? Всі ми тепер прекрасно знаємо, що такі «мовні ідеологи» як Кримський і Левицький, були представниками саме куркульської течії української мови. В противагу не тільки мові українського пролетаріату, мові, характерний і своїми інтернаціональними тенденціями, і широким міським мовним добором слів; в противагу мові біднішої частини села, яка на одхожих промислах здобувала велику кількість нових слів і вражінь, а інтерпретації цих «мовознавств» поняття «української народної мови» було якраз поняттям мови українського куркульства. Куркульства, застиглого в своїй хуторянській обмеженості. Сьогодні, коли проблеми української радянської мови вже всім зрозумілі – вишнева декларація набуває всієї своєї одвертості: одним із мистецьких засобів Остапа Вишні було плекання куркульської мови в противагу мові українського колгоспника і пролетаря.
Ми маємо в своєму розпорядженні досить матеріалу для того, щоб детальніше розібратися в мовних установках Остапа Вишні. В III тому «Усмішок» надруковано гумореску «Вольовий способ», де Остап Вишня зупиняється на роботах комісій по українізації. В цій гуморесці Остап Вишня подає полтавчанку, що знає народну мову («Я полтавська українка… Говорю мовою такою, як чуєте… якою люди, такою і я…» (III—192) і росіянина Вадима Федоровича, що мови не знає, не цікавиться, але повивчав усі правила граматики. Полтавчанка іспиту не витримала, росіянин витримав.
Який сенс цієї гуморески? Сенс, як бачимо цілком недвозначний.
По-перше: зробити наклеп на Ленінську національну політику: мовляв, укрлікнепівські комісії занімаються виключно очковтирательством, вимагають тільки вивчати двадцять чи тридцять правил, які на завтра ж можна й позабувати: от така, мовляв, ваша радянська українізація. По-друге, мовляв, комісії Укрлікнепу протиставляють «справжньому» українству українізацію «не органічну». Остап Вишня так і пише: «Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося, і чого я – думаю – не комісія?» (III—221).
