Пробач, Марцело… - страница 4

– Тут така історія… – Іван не знав, розповідати чи ні, бо ж звістка миттєво розлетиться селом – варто тільки натякнути. Але не втримався.

– Я онуку їхню на цвинтарі зустрів… Ходив-ім Стьопку провідати…

– Як онуку? – Мама з несподіванки аж руками сплеснула. – З неба упала ци вудкидь?

– Не з неба… З Праги приїхала… Маму, каже, вже кілька років, як поховала. Пообіцяла їй бабину й дідову могилу відвідати.

– То яка вна?! Ци хоть парадна? – Маму точила цікавість.

– Парадна, мамко… Журналістков робить…

– А ци говорить по-нашому? – накриваючи синові на стіл не вгавала.

– Ще й як говорить… Май ліпше, як ми з вами. Грамотна…

– Та ж ти там по Прагах ходиш! У гості тя не кликала? – У маминих обрамлених зморшками очах змигнув лукавий вогник. – Ци видиш, який світ тісний…

– У гості не кликала, айбо телефон ми лишила, – Іван витягнув з кишені візитівку й помахав мамі попід носом.

– Айбо, Іванку, вни там, на Чехах, докусь иншакі, як ми… Наші дівки робутні, май прості, а там – панство…

– Нич там не панство, мамко… Вна – така проста, геби у селі виросла… Та й що за розмова глупа… Ви би мене вже нараз сватали, ге? – наївшись досхочу, Іван підвівся з-за столу, розцілував маму у обидві щоки і, сміючись по-дитячому, підлещувався. – Знаєте, шо я вам повім? Докить ся невіста не навучить так варити їсти, як ви, я її не возьму… Хоть би й з Америки була, не лем з Праги…

– Йой, Іванку, тобі лем фіглі у голові.

… Мама довго ще стояла на воротах, махаючи синові услід, а Іван, вправно об’їжджаючи вибоїни просілкової дороги, подумки розмірковував:

– І справді, світ тісний… Колись давно старий Соханич закохався у мою бабцю… Пройшло понад півсторіччя, а зв’язок з родиною, яка, здавалося, не залишила по собі жодних слідів, раптом відновлюється. Таке випадково не трапляється…

– Нарешті! – Забачивши Марцелу, що фурією влетіла у редакцію, Вацлав зрадів. – Я вже було гадав, що ти вирішила попросити в українців політичного притулку.

Гучно розсміявшись власному дотепу, прокашлявся, й тут же спохопився – Марцела не сміялася. Її ставлення до шеф-редактора було мінливим. Часом глузувала з його напускної суворості – добре бо знала, що без неї він ні на крок… Часом дратувалася його безглуздими жартами, позбавленими гумору, часом зворушувалася жалюгідними залицяннями у вигляді дармової кави з тістечком, що означало для нього неабияке марнотратство, позаяк ходив неодруженим «підстарком», довівши власну заощадливість до блюзнірства… Часом навіть шкодувала його, коли, прийшовши вранці на роботу, ловила його «на гарячому»: інколи Вацлав потай ночував у редакції. І тоді, похапцем зірвавшись з незручної зачухраної канапи у приймальні, пригладжував рукою масне відстовбурчене волосся, начебто перепрошував за несвіжий вигляд.

– Зімкнув на хвилю очі і треба ж такому трапитись – задрімав… Та Марцела добре знала: йому просто не хочеться додому, позаяк там його ніхто не чекає.

Марцелу також ніхто не чекав, але оте нечекання було інакшим. З того часу, як не стало мами, у їхній малесенькій, ледь не іграшковій квартирці у прадавньому кам’яному будинку на Подибродах залишився особливий дух, що не вивітрюється роками й притягує додому… І Марцела привчилася все робити, як мама – прокинувшись уранці, за першим порухом відчиняти кватирку, заварювати у джерзі каву по-турецьки, скрупульозно слідкуючи, аби та не «втекла», затримуватися перед люстром, пересвідчуючись, що за ніч не з’явилося підступних зморшок, ставати задля гартування під прохолодний душ, підсмажувати тости… Докупи це все нагадувало певний ритуал, від якого отримувала задоволення, і часом ловила себе на думці, що якби, боронь, Боже, хтось втрутився у її особисте життя, це принесло би чимало небажаного клопоту…