Читать онлайн Генри Олди - Шлях меча

Ми зустрілися з харзійцем за кутовою вежею Аль-Кутуна, в одному з брудних і вузьких провулків району Джаффар-ло, що подібні до ниток старого темляка – поплутані й зашмульгані.

Його Придаток загородив нам дорогу, широко розставивши криві ноги й схиливши до плеча голову, прикрашену неправдоподібно маленькою тюбетейкою. Вишиття на тюбетейці було майстерне, дрібний бісер лежав рівно й рясно. Руки Придаток не ховав, і в них, схоже, нічого не було. Звичайні руки добротного Придатка – гладенькі й спокійні.

Наближаючись, я роздивився його і спершу не завважив Звитяжця, рівного собі – ні за плечем, ні на поясі, схованому під складками ледь приспущеного плаща, ні…

Одна Придаткова рука підкинула у вечірню прохолоду зім’яту хустинку, і вона зненацька пурхнула білим мереживним метеликом, на мить зависнувши в повітрі; інша рука лягла на невидимий пояс, у пряжці щось лунко брязнуло – і вивільнений пояс радісно заспівав, розгортаючись у сталеву смугу, стаючи Звитяжцем і вітаючи мене ритуальним свистом.

Чужий Звитяжець ледь помітно лизнув тонесеньку тканину хустинки, що падала долі, і з одного метелика зробилося два, а я схвально хитнувся і згадав про те, що народжені в спекотній Харзі – півтора караванні переходи від Кабіра – споконвіку пишаються тим, що походять від язика Рудного Полоза.

І мені стало тісно в одязі – буденних шкіряних піхвах, перехоплених сімома плетеними кільцями зі старої бронзи. Я висковзнув назовні, радо пірнув у Кабірські сутінки, – і вчасно. Придаток харзійця вже присідав, пружинячи на врослих у землю ногах, і мені довелося щосили рвонути руку свого Придатка вгору й навскоси праворуч, бо інакше заїжджий Звитяжець легко зумів би знести верхівку тюрбана мого Придатка, що, за Законом Бесіди, означало б мою поразку.

Він, певно, зовсім недавно приїхав у столицю, інакше не розраховував би закінчити Бесіду зі мною із першого ж змаху. Якщо я й поступався харзійцеві в гнучкості (а хто їм не поступається?!), то у швидкості ми могли потягатися – і цього разу не на його користь.

– Чудово, Прямий! – продзвенів гість із Харзи, завібрувавши від зіткнення й задоволено називаючи мене безособовим ім’ям. – А якщо ми…

Він змарнував час. Я відкинув балакучого харзійця вбік, тоді легко смикнув долоню мого Придатка, його слухняне тіло відреагувало миттєво, припадаючи на коліно – і я двічі простромив плащ харзійського Придатка впритул до плеча й правого ліктя, відчувши на собі палючий дотик чужої й далекої плоті.

Обидва рази я тісно припадав до тіла Придатка – спершу плазом, а тоді лезом; і на тендітній і вразливій шкірі не залишилося навіть подряпини.

Щонайменше нерозумно псувати чужих Придатків, якщо їх так складно підготувати для достойної служби Звитяжцеві. Втім, самовпевнений харзієць міг би вибрати собі й кращого носія…

…Уже виходячи з провулку, я згадав, що по завершенні Бесіди забув назватися Звитяжцеві з Харзи, і пошкодував про це. Ніщо не мусить стати на заваді ввічливості, навіть зайнятість або роздратування.

Я – прямий меч Дан Ґ’єн із Мейланьських Звитяжців на прізвисько Єдиноріг. Мій Придаток – Чен Анкор із Вейських Анкорів. Хоча це й несуттєво.

Повернувшись додому, я піднявся у верхню залу, зачепився одним кільцем піхов за гак і пригорнувся до улюбленого мехлійського килима, забувши переодягтися. Всі мої думки були зайняті дивною зустріччю за вежею Аль-Кутуна, тому легким внутрішнім поштовхом я відпустив Придатка, який одразу вийшов із зали, поправивши по дорозі начіпні ґрати запаленого каміна.

Мені треба було побути на самоті.

Я вже дуже давно нікуди не виїжджав із Кабіра, і тут мене знали достатньо добре, щоб не влаштовувати подібних випробувань – і вже тим паче мало хто ризикнув би ось так, мимохідь, без належних церемоній утягувати Єдинорога в шалені Бесіди. Такі забави добрі замолоду, коли тіло тріпоче від надлишку енергії, і спрага пригод туманить свідомість молодого Звитяжця.

Ах, юність, юність, чому ти так любиш сперечатися й доводити?.. і майже завжди невчасно, не там і не тому, кому слід…

У моєму віці – а я змінив уже п’ятого Придатка, віддаючи перевагу послужливому й умілому родові Анкорів із загубленого в барханах Верхнього Вея, окраїни Мейланя – отже, в моєму віці вистачає шести-семи традиційних турнірів на рік і, звісно, звичайних Бесід зі знайомими Звитяжцями, доволі регулярних.

Певно, найчастіше я зустрічався з Вовчою Мітлою – розгалуженою, на кшталт оленячих рогів або скуйовдженого хвоста степового вовка, пікою з вулиці Лоу-Расха – але вона тиждень тому повезла свого Придатка кудись у гори; і, правду кажучи, я нудьгував за Мітлою, сподіваючись на її повернення бодай до середини найближчого турніру.

Мені подобалося прослизати між її зазубреними відростками. Це було… це було прекрасно. Не те що з моїм приятелем-суперником, завше фамільярним, як і вся його дворучна рідня, еспадоном Ґвенілем Лоулезьким – він під час Бесіди волів обрушитися на тебе всією своєю тушею, змушуючи спішно пружинити й відлітати вбік; а потім Ґвеніль віддалявся, нахабно розвалившись на плечі двожильного Придатка з породи світлявих мешканців півночі й оголеним клинком випромінюючи образливу зневагу.

Я поворушився, згадуючи колишні образи. І розслабився, згадавши, що образи – колишні. На недавньому турнірі в зовнішньому дворі замку Бурайя я таки підловив захопленого Ґвеніля на його коронному змаху, і моє вістря легенько торкнулося борлака на дужій шиї його Придатка – а навіть самовпевнений еспадон чудово знав ціну мого доторку.

– Ростеш, Однорогий, – розчаровано присвиснув Ґвеніль, опускаючись униз і вперше не поспішаючи влягтися на плече завмерлого Придатка. – Лишень не затупися з гордощів…

Я відсалютував Лоулезькому гігантові, і відтоді часто згадував замок Бурайя і свій тріумф.

Але все ж – звідки взявся цей дивний харзієць? Заради Грозового Клинка – це випадковість чи замір?! Юний забіяка, що недавно прибув у Кабір, чи досвідчений Звитяжець, який розважливо пробує сили наодинці, без глядачів?..

…Дрова в каміні майже прогоріли. У двері зали вервечкою пройшли Малі Звитяжці мого дому, розгойдуючись на поясах своїх Придатків і виблискуючи однаковими – фіолетовими зі сріблистим прошивом – піхвами.

– Вітаємо тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – коротко брязнули Малі, доки їхні Придатки юрмилися біля каміна, накривали на стіл, пересували крисла й витирали із вітражних шибок пил, якого не було, шарудячи курним оксамитом штор.

Я кивнув їм із килима. Деяких Малих я знав дуже давно, із самого народження – вони споконвіку приписані до свити Мейланьських прямих мечів Дан Ґ’єнів. Ті з них, чиї клинки були ледь-ледь вигнуті, попри двосторонню заточку, а на чашках ґард красувалося візерунчасте карбування, володіли Придатками, які особисто обслуговували Придатка Чена. Інші – короткі й широкі кинджали з плебейськими замашками – стежили за безліччю суєтних дрібниць.

Приміром, щільно зачиняли вікна, щоб повітря в приміщенні залишалося сухе і тепле – вірніше, стежили за відповідними діями довірених їм Придатків, – або розставляли глечики, в яких плескалася густа червона рідина. Така ж тече в жилах Придатків і називається кров’ю, а та, що в глечиках – вином.

Пролити кров означало зіпсувати Придатка, а це непрощенний промах Звитяжця; пролити ж вино іноді було необхідно, хоча воно й змушувало Придатків утрачати контроль над собою, впадаючи у сп’яніння. Жоден Звитяжець не виведе п’яного Придатка на турнір чи навіть пересічну Бесіду. Не те щоб це заборонено…

І добре, що не заборонено. Я ще повернуся до сп’яніння й до того, чому я – Мейланьський Єдиноріг – віддаю перевагу саме родові Анкорів Вейських.

Але про це іншим разом.

Запалили свічки.

Я щойно зібрався наказати, щоб мене роздягнули, – люблю, коли полірування клинка виграє полисками живого полум’я й кольорових тіней од віконних вітражів, нагадуючи зміїну шкіру після купання, – але сталося непередбачуване.

На порозі зали зринув есток Заррахід, який ось уже близько сотні років служив у мене дворецьким. Його минуле – я маю на увазі минуле до того, як він прийшов до мене на службу – було повите мрякою, і я знав лише, що вузький і хижо витягнутий есток із незвичним для корінних кабірців жолобом майже на всю довжину клинка – виходець із західних земель, з Оразма чи Хіни, які граничать із Кабірским еміратом уздовж лівого рукава жовтої Сузи й пов’язані з ним васальною клятвою.

Утім, Заррахідове минуле цікавило мене мало. Мені було досить того, що зараз на кожній із чотирьох смуг чорного металу, з яких спліталася ґарда мовчазного естока, стояло моє особисте клеймо – здиблений єдиноріг. До того ж, я не раз переконувався в Заррахідовій діловитості й беззастережній відданості, а його манерам міг позаздрити будь-який високошляхетний Звитяжець.

Я, приміром, часто заздрив. І переймав дещо, зовсім не соромлячись цього. Чимось есток Заррахід нагадував свого нинішнього Придатка – сухого й костлявого, з темним невиразним обличчям і підкреслено прямою спиною.

– До вас гість, Вищий Дан Ґ’єне! – шанобливо схитнувся есток, на мить стаючи вертикально. – Накажете прийняти?

– Хто?

Я не чекав гостей.

– Подібний до сонця сяючий ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір! – протяжливим брязкотом відгукнувся есток, не залишаючи мені вибору.

Накажете прийняти, одначе…

Шешез Абу-Салім, ятаган із панівної династії, фактично був найупливовішим клинком у білостінному Кабірі; і вже, ясна річ, він був не тим гостем, якого можна не прийняти.

Коли я кажу «найупливовішим» я маю на увазі саме вплив, а не майстерність. Під час Бесід або турнірів рід і статус Звитяжця не відіграють жодної ролі, і мені не раз доводилося схрещуватися хоча б із тим же Заррахідом, причому вимуштруваний дворецький поза службою був умілий і нещадний Бесідник. Ми зовні трохи скидалися один на одного і, правду кажучи, колись я переймав від Заррахіда не лише манери.

Але віддамо належне – якщо за майстерністю родовитий ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір і не входив у першу дюжину столичних Звитяжців, то в другу він уходив напевне, і це було вже неабищо; хоча найчастіше Абу-Салім усе ж ухилявся від Бесід із упливовим кланом Наґінат Рюгоку або з Вовчою Мітлою і її подругами, віддаючи перевагу суперникам свого зросту. І в цьому я був із ним заодно, хоча й не завжди. А останнім часом – далеко не завжди.

– Накажете прийняти? – повторив есток.

Я ворухнув китичками на голівці мого руків’я, погоджуючись, і Заррахід відвів свого Придатка вбік, звільняючи прохід.

Важкий Придаток Абу-Саліма, обвислі й закручені з кінців вуса якого нагадували перевернену ґарду гордовитих стилетів Ларбонни, урочисто наблизився до моєї стіни, тримаючи на витягнутих руках царственого Шешеза. Потім він трохи постояв, поблискуючи золотим вишиттям парчевого халата – я звернув увагу, що й сам Шешез Абу-Салім одягнув сьогодні піхви з фарбованої пурпуром замші з тисненням трилисника і восьмигранним лакованим набалдашником, – і за мить ятаган Шешез привітально прошемрав, опускаючись на сандалову підставку для гостей.