Опір гріхові є благо, аскет терпів, і нам велів, всі лиха від бабів і так далі.
У минулому – чаклун широкого профілю, вкрай засмучуючи вчителя відсутністю особистих пристрастей або особливих, затребуваних суспільством талантів, шість років тому Мускулюс відкрив у собі дар малефіка. Внаслідок якоїсь події, про котру він згадувати не любив, отримав по лобі важким глиняним кухлем, і не одним, а кількома поспіль, і сподобився просвітління. У нього відкрилося третє, «лихе око». Причому, з чудовими властивостями: так зване «вороняче баньши» з правильним прикосом на грубний камінь, на дверну скобу. Будь-який маг-шкідник з радістю продався б Нижній Мамі на дюжину народжень, аби тільки втринадцяте народитися з таким дивом. Для Мускулюса це було дарунком долі. Коли непутящий бурлака валандається по світі, бо не зумів знайти місця, – тут усе зрозуміло. Собаці – собаче життя. Але коли чаклун із дипломом і амбіціями придатний лише на те, щоб залишатися вірним слугою вчителя…
Одним словом, щасливий Просперо Кольраун миттю пройшов з учнем академічний спецкурс малефіціуму. Наполіг на відвідуванні Зимових Асамблей з мануальних замовлянь; для практики навіть пожертвував частину особистої мани до фонду Реттійського Універмагу. Далі рекомендував Андреа своєму знайомому по Клубу Рівних, пам’ятному Серафимові Нексусу – й долю чаклуна було вирішено.
– Бути тобі моїм спадкоємцем! – сказав щиросердний Серафим.
Він вдоволено кліпнув, коли Мускулюс у відповідь не сплюнув через ліве плече на знак довіри до лейб-малефактора. Двом попереднім «спадкоємцям» старенький Нексус уже вирвав їхні грішні язики за хамську неповагу до його віку та звання.
А це Кольраунове пташеня…
Молоде, видно, та раннє.
* * *
– Доброго здоров’я, майстре Андреа!
Всупереч очікуванням, власник майстерні не вийшов зустрічати дорогих гостей. І синів уперед не послав. У воротях тупцювала його дочка (молодша, згадав Мускулюс), посміхаючись радісно й трішки розгублено. Дівчина була непогана, але кривенька, тупцювати в неї виходило не дуже. Згори, з даху карети, захихотів пустосміх Т’яден. Втім, хлопець швидко згадав про «крижаний дім» – швидше, ніж хотілося б! – і насупився. У його віці подвійна платня лише частково затьмарює інші, хай і тимчасові незручності.
– І вам квітучої принадності, моя пані!
– Ой, та що ви кажете… – щічки кривенької спалахнули шипшиновими пуп’янками. – Зовіть мене Цетинкою. Заїдьте в двір, ми для вас уже все приготували!
Заїжджати чаклун не квапився.
– Як здоров’я майстра Леонарда?
На самий вершечок паркана видерся кіт: величезний, сивий. Шерсть на звірі стояла сторч, хвіст нагадував турристанську шептуху, коли та розпускається в небі димовим стовпом. У бурштинових очах кота читалося презирство. Він задер лапу та заходився вилизувати себе в інтимних місцях. Немов за змовою, крізь ноги Цетинки рвався назовні дрібний песик і заливався пронизливим гавкотом. Кіт згори озивався басовитим гурчанням.
Песик був веселковий, з виразною прозеленню на хребті.
Це викликало захват лише у гвардійців: сам Мускулюс давно знав, що у Фарбівній слободі всяке трапляється. Птиці тут не тримають – кури дохнуть від закрепу, качки годинами плавають у дубильних ночвах і тому в їжу непридатні, навіть фаршировані яблуками й розмарином. Гусаки без голови бігають подвір’ям днів по три, а коли й понад тиждень… Корів доять рідко, замішуючи на темному, плямистому молоці їдке протравлення чи дубову кору. Пити ж це зілля чи робити сир-сметану ризикне хіба що запеклий некромант з метою приборкування повсталих із пекла.
