Співали птахи.
Тріскотіли цвіркуни.
Мовчали гвардійці.
– Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологові, потай хитнувши головою убік скарбівничого. – Ладен побитися об заклад – він щасливий!
Венатор не помилився. І справді, якби хтось сказав – та хоч і сам Едвард II! – Августові Пумпернікелю, що настане день, коли він забуде про невигоди дороги… Скарбівничий розсміявся би невдасі-віщувальникові у вічі. А оце зараз терзався би тим необачним сміхом та докорами сумління.
Забувши про муку стомленого черева й натовчені сідниці, дихаючи на повні груди, він сидів біля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полі, нітрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зірки: гілчасті, гранчасті, блискотливі…
Зірок було багато. Так багато, що дух перехоплювало.
– Небес відкрилась глибина,
І зорі сяють в ній довіку, —
Немає тій глибині дна
Й зіркам ясним немає ліку.
Фортунат наблизився до Пумпернікеля, на ходу цитуючи куплет із раннього Меморандуму:
– Зіркам, юначе, немає ліку, а глибині – дна…
– Як це – ліку немає? – не відводячи погляду від неба, здивувався скарбівничий.
Уперше стало ясно, що він, по суті, ще дуже молодий.
– У цю мить, не зійти нам із цього місця, добре видно дві тисячі чотириста тридцять вісім зірок. Плюсмінус три зірки. Думаю, коли припусти наявність похибки на видимий астрал, на природні явища, які заважають вільному огляду, а також узяти до уваги, що більша половина видимих наших діамантів перебуває нижче обрію, і ми не можемо споглядати всю компанію одночасно…
Він на мить замислився, наморщив чоло.
– Вісім тисяч чотириста сімдесят дев’ять зірок! – вигукнув скарбівничий. – Я ладен закластися за цю благословенну цифру! І от що я вам скажу, пане Цвях…
Радісний, піднесений і сяючий Август Пумпернікель підхопився.
– Настане день, коли Висока Наука дозволить нам наблизити Овал Небес! Усякий зможе глянути зіркам у вічі! Я певен, що тоді їхня кількість, доступна посиленому магією зору, досягне…
Ще мить роздумів.
– Сімдесяти секстиліонів! О, дожити б!
Мисливець на демонів не спромігся на відповідь. Будьяке слово пролунало би блюзнірством і руйнувало б захоплення – таємниче, високе, недоступне простому магові вищої кваліфікації. Сімдесят секстиліонів? Він, який не боявся зустрічей із буйними дітьми Нижньої Мами, дагонами, ваалберитами й мамонцями, він здригнувся від двох слів, що означали нечувану кількість.
– Зірок без ліку, глибині – дна, – глузливо проспівав скарбівничий, демонструючи цілком пристойний, обертонистий тенор. – Хто автор такого примітивного обчислення?
– Адальберт Меморандум, – тепер уже Кручек прийшов другові на допомогу.
– Хто такий? Арифмет? Обчислювач? Орієнтувальник?
– Поет. Штабс-секретар Ложі Силаботоніків, автор «Куртуазного Декларата». Знаменитий, між іншим, піїт…
Пумпернікель бридливо наморщив брови:
– Пое-еет! Я завжди говорив: ця ваша поезія – жалюгідна подоба арифметики! Найпростіша числова основа: ямб, дактиль, трибрахій… тьху ти, як пак його?.. амфібрахій! У нас в академії говорили: в поети йдуть ті, кому не вистачило уяви для математики!
Він узявся в боки: ну-мо, спробуйте заперечити!
І раптом скис. Сів на колишнє місце, згорбився, накинув на плечі вовняний плед. Немов піднебесся над хлопом затягло хмарами, заважаючи дивитися на зірки.
– Добродії, вам буває страшно?
На щастя, хоробрі гвардійці були заклопотані власними справами. Інакше вони неодмінно поцінували би дивовижність Пумпернікелевої репліки. Чи буває нам страшно? Хіба страх буває? Страх накочує, приходить, охоплює…
