Танці у напівтемряві кімнати - страница 12

Знаєш, одного дня я теж буду сяяти над твоїм містом яскравим феєрверком і десь там у світлі майбутнього вогнів, буде той, хто знатиме, які квіти мої улюблені, а ти не зумів. Догорів попіл з моїх уже приборканих почуттів.

Якщо колись ці рядки прочитаєш і зателефонуєш, я не знатиму, що відповісти. Тому залишу маленьку гарну небилицю, аби хоч раз тебе на лопатки вкласти. Багато зусиль мені довелося докласти, аби зібрати уламки того безладдя, що ти за собою залишив. Тепер можеш друзям розповісти про безнадійну мрійницю, яка насмілилася захопитися тобою і тим ореолом таємничості, який ти створив.

Знаєш, хтось спочатку стрибає, а потім думає. Хтось спочатку думає, уже потім стрибає. Я з тих, хто думає і відходить від краю прірви.Те, що було драмою у трьох актах з поганим сценарієм, стало смішною комедією лише. Більше не рахую години за місяці, а місяці за роки. Колись кожна розлука була ніби ціла епоха. І якщо ти – моя Руїна, то хтось інший стане Відродженням.

А до того часу я просто проситиму для тебе і тієї, кому ти даруєш квіти, кращої з можливих доль, тому що час помножить мій смуток на нуль, і на якій ти б не опинився з двох півкуль, у яку б не подався даль, мені не забути твою доброту і очей мигдаль, ту квіткову крамницю і свою таємницю.

Героїня фільму Вуді Аллена «Магія місячного сяйва» говорила, що якщо хочеш жити щасливо, без ілюзій не обійтися. І у фільмі «Бердмен» між правдою та бажанням обирають останнє. Ось про що думала дівчина за кермом, а ніч танула і здавалося, що вона у зовсім іншій реальності, можна бути вигаданою і зустрічати сонце самотнє і вранішнє.

«Тридцять першого лютого, з любов'ю, нізвідки…» – подумки дорогою писала вісім сторінок одного-єдиного листа. Назустріч невідомому без розмов і зітхань – їсти, молитися і слухати саксофон, але не любити, бо зі своїми відповідями не їдуть відкривати приморські міста. Квітам, які ти вирощуєш у серцях байдужих людей, ніколи не розцвісти. Трапляються історії, які так просто не переповісти. І у навушниках джаз. Вона підходить до свого авто на автозаправці, наростаючий шелест крил – її дороговказ.

Вона обирає правило прадавнє: розвішує обереги із пір’я власних помилок необачних, п’є зілля з сухих цілющих трав і носить браслети з каменів гріхів своїх найбільших. І кожна її осінь перетворюється на сезон перевірки на наявність боргів перед людьми, минулим ставших.

Якби могла плакати, то зронила б сльозу, але нормальному огляду і без того заважають краплі дощу, сніг та лід. Тому вона ретельно витирає насухо лобове скло і вирішує рушати на захід. Легко сприймати нічну дорожню обстановку навіть при світлі фар зустрічних машин, бо повороти її життя вигадливіші за гірський серпантин і не залишилося місця на тілі для накладання шин.

Встановлює на максимальний рівень яскравість панелі приладів і регулює дзеркало заднього виду. Весна вривається на сусіднє сидіння, але дівчину захищають безпеки паски. Дивиться сама собі в очі, читає біль і відчуває прохолоду. Ховай-не ховай, усе одно видно марну браваду попри осанку горду. І скільки б не мала друзів у двадцять чотири, вони не заповнять порожні місця на святкуванні дня народження у чотирнадцять. Стоси улюблених книг і мегабайти пісень нагадають про дні без віри і сподівань.

Переконується у тому, що можна здійснити обгін, вмикає лівий поворотник і починає набір швидкості без вагань. Звикла жити у режимі підготовки до змагань – швидше, краще, бути прешою, не мати вагань. Вона сміється, коли нервує, і стукає по дереву щоразу, коли з'являються плани на майбутнє, пальці схрещує на вдачу, загадуючи бажання. І порівнявшись з автомобілем, який обганяє, вмикає дальнє світло, розбиваючи темряву на друзки фар промінням.