Я видавила усмішку:
– Дякую… Мені сьогодні на першу пару. Я піду?
* * *
Двір тонув у зелені. Стояла тиша, несподівана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графіті – не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’єра.
– Вибачте, – запитала я в неї, – що це за район?
Вона подивилась на мене, і в її очах я побачила своє відображення: непутяще дівчисько, скоріше за все, наркоманка, цілу ніч прогуляла на чужій квартирі й навіть не пам’ятає де!
Страшна думка змусила мене нервово зібратися:
– Вибачте, а це взагалі… Москва?!
Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою. І я б пішла, не сміючи вимагати відповіді, але тут мене гукнули від під’їзду. Ліза йшла по доріжці – свіжа, наче й не було безсонної ночі, у джинсах і у футболці.
– Ходімо. Я тебе підвезу.
* * *
У неї була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусідських машин так щільно, що я спершу подумала: тут не виїхати.
Ліза сіла за кермо й, не повернувши голови, а тільки по дзеркалах, вибралася за кілька секунд – чітко, сухо, професійно. Я мовчки позаздрила.
Ми виїхали на вулицю, назва якої мені нічого не говорила. Утім, з усієї Москви я знаю всього кілька районів.
– Ці картини у вас – вони Гришині?
– Подобається? Його.
– Він художник?
– І це теж.
Вона раптом усміхнулася:
– А ти добре тримаєшся. Прямо стійкий олов’яний солдатик.
– Я?!
Спритний позашляховик «Мерседес» грубо підрізав нас посеред вулиці.
– Через таких паскуд люди б’ються, – Ліза пильно подивилася «Мерседесу» вслід.
Я побачила, як під її поглядом вминається поліроване крило без видимих причин, як летять лусочки фарби, як смикається й кривиться бампер. Машина була метрів за двадцять перед нами; водій вильнув, од несподіванки додав ходу – і майже одразу зупинився. У дзеркало заднього огляду я бачила, як він бродить навколо своєї тачки – нахабний пацан, що серед білого дня одержав щигля по носі…
– Розрив шаблону, – пробуркотіла Ліза. – Іншим разом подумає.
– Ти даєш, – я закашлялась.
Ліза кивнула:
– Ненавиджу цих… з купленими правами. Один такий Гришу був збив.
– Коли?!
– Давно. Гриші було дванадцять років. Майже два місяці в комі. Думали, не видряпається.
Вона спритно обігнула пробку коло світлофора – по вузькій доріжці за гаражами, і видно було, що вона це робить не вперше і навіть не всоте.
– А ти думаєш, як Гриша уляпався в Темний Світ? Отак і потрапив. Усі ми з міткою… У тебе що було?
– Та так…
– Потім розкажеш, – легко погодилася Ліза. – Тебе до якого корпуса підвозити?
* * *
Пара мала початися через кілька хвилин. Попрощавшись з Лізою, я зупинилась біля лави і вийняла телефон.
– Мамо? Доброго ранку… Ні, у мене все добре, просто дзвоню, просто…
Я затримала дихання.
– Я тебе дуже люблю, ти про це знаєш? Оце так. Обіймаю.
Навколо йшли, бігли, сміялися, лаялися, сопіли, доїдали на ходу бутерброди мої одноплемінники – студенти. Я брела, мов сомнамбула в лісі, нікого не помічаючи, долаючи запаморочення, не певна, що взагалі доберуся сьогодні до аудиторії.
Це сталося зі мною. Тепер уже гріх сумніватись. Я просто дівчинка, просто сіра миша, з раннього дитинства поставлена в стрій грубим вигуком виховательки: «Ти що, Лебедєва, краща за інших?!»
Ні, я не краща. Але й не гірша. Я щодня доводила мамі, вчителям, однокласникам: я – це я, я залишаюся собою, навіть коли ви мене кривдите, незаслужено ставите трійку в журнал чи ліпите жуйку на лоба. Якщо я змінюся – то з власної волі, а не з вашої. Я не чекала свого дива, але воно настало.
