– Павлику, може, тобі поки що перечекати… Хай вона охолоне…
Я брехала. Я знала, що Настя не охолоне й не зігріється. Я не вміла пояснити це Павликові, який знемагав від почуття провини, хоч не був ні в чому винен.
– Дашо, передай їй, будь ласка, бо я сам боюся…
Я кивнула. Взяла букет з ведмедем і листівкою. Зайшла в кімнату: тут було незвично чисто й прибрано, Настя валялася на ліжку з ноутбуком на животі.
– Це тобі, – я простягла їй букет. Вона й голови не повернула:
– Дякую. Підеш на кухню – залиши в помийному відрі.
– Насте, – я сіла навпроти. – Послухай мене. Павлик…
– Ти не бачиш, що я читаю?!
– Павлик тебе справді…
– Нові новини! Облаштування чужої долі на доступних умовах… Не хочу чути цього імені, не знаю цієї людини, і не продовжуй, або я ображуся!
І вона демонстративно втупилася в екран. Я знала, що Павлик там, за дверима, ловить кожен шурхіт і чекає, затаївши дух, як приймуть його подарунок. Зараз мені доведеться повернути квіти й стати вісником нещастя.
Я раптом розлютилася: якого дідька я маю працювати посильним голубом? Один раз пожалієш людину – і готово, ти вже її довірена особа, ледь чи не духівник-сповідник…
Злість змінилася усвідомленням провини. Якби я зупинила Тінь, перш ніж вона встигла прикінчити Настину любов, – усе було б інакше, і зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закохані завершать ще один романтичний вечір.
Я встала, щоб однести букет назад Павликові, і в цю мить двері відчинилися. Такий самісінький ведмідь, як той, що був прикріплений до букета, але в людський зріст, зайшов у нашу кімнату, зачепившись об одвірок волохатою плюшевою головою.
Навіть Настя при всьому своєму стоїцизмі здивувалася.
– Павлику, – процідила вона, – розмір, звісно, має значення… але не в цьому випадку!
Ведмідь посеред кімнати подивився на неї без цікавості – і перевів погляд на мене. Підняв волохату лапу; у лапі дивом утримувалася в’язка ключів, так, неначе ведмідь був сторожем в’язниці… або поцупив з режимного об’єкта повний набір дублікатів.
А ще через хвилину з’ясувалося, що всередині ведмедя заховався зовсім не Павлик.
* * *
– Навіщо ти начепив цю дурну шкуру?
– Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвої уваги, – він навіть не усміхнувся.
Я насилу стримала нервовий сміх:
– А навіщо ключі?
– Ходімо, про все дізнаєшся.
– Послухай, Семене…
– Сем.
– Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою піду?
– Тому, що сьогодні ввечері я покажу тобі таке, чого ти ніколи не бачила.
Я зітхнула. Ех…
Хлопець був настільки впевнений у собі, що не боявся здаватись ідіотом. Він жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, він заклався з кимось, що поведе мене сьогодні в ресторан чи в клуб. А скоріше за все, ні з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дівчину – на секунду зацікавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й ні?
– Спасибі, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднішній вечір багато роботи.
– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.
– І не пояснюй, а то я помру з горя.
Схоже, йому не часто казали «ні». Принаймні зараз він видавався здивованим. Ми стояли в коридорі біля входу на кухню, і всім жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собі зацікавлені погляди: Сем був на факультеті відомою особою, а я традиційно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагоні метро їде п’ятнадцять душ.
