Сергій вивів мене далі від людей по трасі. Потім підбігли мої хлопці: Сашко Апачі, Макс та Данило. Я тис руку Сергієві. Збуджений натовп лишився за спинами, а ми пішли трасою в горло темної ночі. Я обійняв кремезного Данила, який ще не второпав, що трапилося. Данило вів мене, як пораненого солдата на фронті, як батько свого сина, а в мене не було батька, тому я міг уявити, що він саме такий.
Максим усміхався. Апачі намагався довідатись, що ж стало причиною, а я йшов мовчки, моя кофтина була розірвана і забруднена, як і футболка, як і все тіло.
Ми йшли до ставка темними провулками, щоб нас ніхто не знайшов, щоб обмити моє понівечене тіло в чорній воді ночі.
– На сьогодні вже досить пригод. – Говорив Данило.
Хлопці обсмоктували, мов кістки смаженої курки, сутичку, а я вдихав свіже повітря, вслухався в пісні птахів, які ще не спали, дивився на зорі, і все було по-іншому, трохи краще, неначе світ змінився. А коли обернувся і подивився в темряву – здалося, що чую скрегіт зубів демона, який чекав у тому провулку на дорозі, яка була всипана смарагдами, тепер він йшов по моїх кривавих слідах і злився.
Я зупинився і сказав: «Тепер не боюся тебе».
Те місце, з якого ми починали, було часто жахливим і жорстоким до наших молодих душ. Воно робило нас жорстокими. Ми всі мріяли про те, що колись поїдемо звідси у пошуку чогось кращого. В пошуку свого щастя. А ще вірили, що одного разу вибравшись – витягнемо один одного.
Коли наступного дня прокинувся у ліжку своєї кімнати, відчуття було таке, наче збила вантажівка.
Коли пружини матрацу скрипнули, і я, весь «поламаний», механічною ходою робота, йшов до шафи за одягом, зайшла мама:
– Де тебе носило? Де вже встиг побитися? Що ж ти за людина така? Коли ж ти вгамуєшся?
Питань було багато. Та воно й не дивно. Намагаючись підпалити вогнем маминої неприязні люльку миру, спокійним голосом відповідав одразу на всі питання:
– Проводив спаринг.
– Спаринг? Що ж це за спаринг такий? Обличчя побите, одяг брудний. В мене ледь серце не зупинилося, коли зайшла до кімнати вранці. Після маминих слів «зайшла до кімнати вранці» зрозумів, що проспав уже півдня.
– Ну, такий от, спаринг.
– Я чекаю пояснень, Іване!
– Ма, давай я одягнуся, потім поїм, і, можливо, щось розкажу, добре?
Мама дивилася на мене з тугою і болем. Нічого не відповіла, вийшла з кімнати на кухню. Для мене це було більш болюче, аніж удари Валерки. Чув брязкотіння посуду, мама насипала в тарілки борщ. Я саме одягав штани. Дістав і білу чисту футболку з червоним смайликом на грудях. Цей смайлик намалювала Соломія, коли ми були на березі ставка.
Я лежав на траві і спостерігав: як вона сидить і малює навколишню природу, як ніжно мокає пензлик в пляшечки з фарбами, а потім, не менш ніжно, виводить потрібні лінії. Погода була чудовою, настрій відповідав погоді. Соломія розповідала про Леонардо Да Вінчі: про те, що він був архітектором, вивчав анатомію, винаходив зброю і спорядження для захоплення ворожих міст, був одним із основоположників принципів сучасної авіації, а вже потім художником.
Моє волосся колисав вітер. І я вперше за останні роки відчував себе дитиною. Кастети, ножі-метелики, зухвалі посмішки хуліганів зі вставними золотими коронками здавалися тепер сухою землею, яку зросив довгоочікуваний дощ. З цього мало щось вийти. Лежав і радів нашій розмові. Пропонував жартома полізти у воду і попроганяти гусей та здорового дядька, що, можливо, не вписувався у пейзаж картини, а вона сміялася і говорила, що поки дійде час до розфарбовування води, то дядько з гусьми позамерзають. Я ж казав, що коли здоровий дядько вийде на берег, то води значно поменшає і їй, Соломії, буде потрібно менше синьої фарби. Ми знову сміялися. Потім попрохав намалювати щось на футболці, на пам’ять, ось так і з’явився цей малюнок: два кружальця – очі, і дужка – посмішка.
