У наші душі дивляться сумні
Жіночі очі в сподіванні,
Що тільки ми, ми, їх, кохані,
Ярмо неволі скинем,
Мечем кайдани розіб'єм
І волю в край наш принесем.
Освячую я вашу зброю,
У серце міць вселяю,
У руки вам вкладаю
Священний меч
На захист нашого народу,
Якому вже зі сходу
Погрожує грабіжницький і дикий кат,
Який родився на уламках
Багатьох чужих народів,
Природа є якого
Не будувати свого
Майна, культури, знань,
Не прагне він науки і освіти поривань,
А живиться надбаннями других народів
Набігами жорстоких грабувань.
Лишаючи по собі лиш руїни,
Розвалюючи святі храми,
Наші рідні стіни,
І промишляє цим підступним грабежем.
Тому ми збережем
У цілості свої кордони,
А завтра наші всі загони
Хазарію звільнити мусять,
І ворога ніколи не допустять
На чорноморські береги.
Хай пам'ятають вороги
Той вісімсот і шістдесятий рік,
Що ми з'єднаємо на вік
Всі наші сили бойові,
Для захисту своїх кордонів!
Від імені усіх загонів:
«Слава нашій Україні!»
Могутність в тисяч голосів,
Ввібралося душею всіх степів,
Ланами житніх колосків:
«Слава Україні!
Слава гетьману і його зміні!»
Вужем тягнувся з краю в край
Ворожий оборонний вал,
Покритий сараною зграй
Загарбників з чужого війська,
Яке в напруженні було,
Гадюкою сичало і гуло,
Стальною смертною струною
Хотіло зупинить собою
Величні ці полки,
Які уже приведені були
У боєві ряди.
На відстані за кроків сотень п'ять
Здавалося, що побіжать
Налякані ворожі зграї
Від сили грізної, могутньої, святої,
Що землі рідні свої
Повинна захистити.
Напруження зростало!
Немов в передчутті біди
Поміж всього згасало
Єдине сонце, що світило всім
На протязі віків.
По переду полків
На білому коні сидів,
Упевнений в собі, спокійний Дір.
І пильний його зір
Промацував ворожі зграї.
Як з під землі
Зненацька виринали
На конях мокрих зв'язкові,
І на ходу хапали
Короткі Дірові слова
І знову мчали
На правий, чи на лівий фланг.
І раптом Дір здригнувся,
Немов знайшов все те, чого шукав,
Ледь-ледь Аскольду усміхнувся,
По-батьківськи його поцілував
І поглядом його послав
На лівий фланг своїх полків.
А потім він кивком підвів
Полковника Кривенка ближче,
І нахилившись трохи нижче,
Якісь слова йому сказав,
Обняв, поцілував,
На правий фланг рукою показав,
І той, як птах, помчав,
На крилах Дірового слова.
Короткою була розмова
З Мартинюком, а потім з Довбушенком,
Які за мить помчали степом
До ввірених полків.
А за спиною в Діра тріпотів
Жовто-блакитний прапор України,
Що болем серця покривав руїни,
Які принесені ворожою рукою,
А в кольорах відтворював собою
Жовтіючі степи з колоссям переливу,
Та неба голубінь щасливу,
Яка складала вже віки,
Де рідні ці степи
Ростили працьовитий той народ,
Який виборював собою,
Святою боротьбою
Життя майбутніх поколінь.
А колос повнився з небесної блакиті
І дівчина стояла в житі
З серпом, знесилена у праці,
З вінком, уквітчана у щасті,
– Вона сама була тим колоском,
Що споєний святою їх землею,
Налитий променем – небесною зорею.
І прапор волі України
На подвиги вдихав усі полки.
І гордий Дір стояв
Народ йому ввіряв
Житті своїх синів
І перемоги він чекав
Для берегів,
Омитих хвилею морською.
І раптом звук трембіти,
Як сталь меча прорізав небо,
Неначе над всіма пронеслось лезо
