– Що ж, життя не завжди обов’язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичаїлась, все говорить, що дуже їй добре живеться серед щирих своїх подруг, ігуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всім зрозуміло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного під серцем цей тягар все ж таки пече, як би всі не старалися показати, що щиро радіють, коли бачать Оксану, як вона приїздить додому допомогти батькові по господарству.
– А як щодо Миколи, як його доля склалася?
– Та тут справа таки дійсно веселіша, – обличчя Горпини Степанівни розквітло щирою радістю, – одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всім селом гуляли в нього на весіллі, всі раділи за Миколу та його вірну дружину. Адже ж Ганнуся, теперішня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серці, – замислилась вона на мить, – це лише Бог один знає, а втім живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от і на дитинку вже чекають, дай Бог їм щастя й долі, всякого добра та діток побільше.
– Так, так, оце так історія, – Сергій не міг не чудуватися з того нового, що він щодня тут дізнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху відкриття чогось нового, незвичного, навіть неймовірного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.
Ні, звичайно, Сергій не був уже таким викінченим безнадійним циніком, щоб зовсім відкинути можливість існування таких людей, таких почуттів, таких вчинків, взагалі такого життя… Але ж тільки можливість. Зрозуміло, що Сергій цілком припускав таку можливість, що десь колись існували, існують чи будуть існувати такі люди, такі почуття, такі стосунки – але досі він таке лише припускав, все це поки що могло існувати в його уяві лише як теоретична можливість, як ідеал, до якого треба намагатись дорівнятися, як сюжет для художнього твору, врешті-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в житті віч-на-віч, опинитися в самій гущині такого життя…
– Я, мабуть, піду трохи відпочину після обіду, – звернувся Сергій до Горпини Степанівни, яка вже закінчувала прибирати зі столу, після довгої мовчанки, під час якої він все глибше й глибше занурювався в хвилі цих нових для нього обставин, нових і неочікуваних.
– Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, – Горпина Степанівна зайшла до зали, підпушила подушку на дивані. – Заходь, відпочивай, ти ж сьогодні встав разом з сонцем.
– Дякую, бабуню, – Сергій зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою двері, і рвучко ліг на диван, закинувши руки за голову.
Ні, Сергій зовсім не знемагав від утоми, і очі його зовсім не склеплював непереборний сон. Зовсім навіть навпаки, в душі його розбурхано калатали нові почуття, нові, незвичні осягнення, надії, нові життєві виміри й видноколи. Зовсім не післяобіднього відпочинку потребувало тіло Сергія, а його душа вимагала самотності, спокійної, затишної самотності, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурханість думок і почуттів.
Деякий час лежав він отак навзнак, втупивши невидющі очі в стелю, не в змозі віднайти в круговерті вражень якоїсь сув’язі, не в змозі віднайти ту рятівну нитку Аріадни, яка вивела б його з лабіринту недовіри до цього нового божественно-благородного, чистого і величного, з лабіринту недовіри, в надрах якого все ще чулося відлуння його минулого життя, неначе відлуння рику Мінотавра, з яким Сергієві ще належить поборотися, Мінотавра, який, виявляється, все ще існував, все ще не до кінця був зборений, раз існувала ще в душі оця недовіра до реальності такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дійсно, насправді реально жило, діяло, здраствувало. Страховище минулого життя – взагалі то, воно все менше й менше турбувало Сергія останніми часами, але, виявляється, все ще давало про себе знати. Так, йому справді було з чим боротися в своєму минулому.
