Глава 2. Тіні густіщі там, де яскравіше світло.
Ми з Роджером оглянули всі кімнати у крамниці та все ж таки помітили сліди боротьби. Але зрозуміти що саме тут відбувалося було складно. Речі мої ми не знайшли, дошка пустувала, навколо панував хаос. Ми намагалися знайти бодай щось, що могло б пояснити нам події, які тут розгорталися. Проте, жодного натяку на розгадку цього ребусу не було. Раптом Роджер завмер та вказав мені на якусь річ у кутку кімнати. Коли я пригледівся, то помітив там величезну гаргуллю. Вона величаво висіла на стінці та дивилася на нас спустошеними кам'яними очима. Я здригнувся від жаху. Гаргулля була схожа на монстра з середньовічної казки, прикрашеного моторошними загостреними зубами та довгими загрозливими кігтями.
– Так, це для Джо привезли з… Детройта… – я.
Роджер підійшов ближче та побачив, що на статуетці місцями стерто пил.
– Чому вона так чиста? – Роджер.
– Джо попередив, що слідкуватиме за її чистотою сам, я не мав її чіпати. – неважливо відповів я.
– І ти не запитав чому? – зацікавлено спитав Роджер.
– Він відповів, що я моїми клешнями її можна лише пошкодити, тож я не торкався до неї. – я.
Роджер обережно вивчав деталі гаргуллі, поки раптом не знайшов таємничу кнопку на її задній частині. Легкого дотика до неї вистачило, щоб стінка, розташована поруч з ліфтом, почала повільно опускатися. Виявилося, що там приховані двері. Роджер намагався зайти до ліфту, аби з'ясувати що ж за ними ховається. Але тільки-но він відпустив кнопку, стіна знову піднялася та закрила собою загадковий прохід. Проте Роджер не опускав руки. За кілька спроб йому вдалося з'ясувати, що варто звернути увагу й на інші кнопки у самому ліфті. Тож, алгоритм такий: натискаєш на кнопку позаду статуетки, а далі затримуєш палець на копці у кабіні ліфту. Тоді стінка опускається вдруге. Ми поїхали вниз, і я замислився, скільки ж ще таємниць має у собі підвал крамниці. Адже Джо – людина не проста. Можливо, він разом з Ангелою втекли цим шляхом і їм нічого не загрожує?
Роджер дістав ліхтарик та ввімкнув його. Завдяки цьому ми знайшли вмикач. Але після того, як кімнату осяяло світлом, я відчув удар у потилицю важким предметом. Краєм ока я помітив, що Роджер отримав не менше. Тож, ми обидва втратили свідомість…
Я прийшов до тями у ліжку, Ангела сиділа у кріслі поруч та читала книжку. З іншої кімнати до мене долинали уривку розмови Джо та Роджера. В моїх очах все пливло, я не розумів де знаходжуся. Спроби піднятися не дали результату, запаморочення повертало мене назад на подушку. Ангела відклала читання та підійшла до мене. Приклавши долоню до мого лоба, вона запитала про моє самопочуття.
– Голова розколюється. Що сталося? – я.
– У Джо в сховищі розставлені пастки для непрошених гостей. Одна з таких – вмикач світла поруч зі входом, для надто допитливих торкатися його – погана ідея. У потилиці вас вдарило двома кам'яними брилами. Дивно, що ви взагалі залишилися живими, бо вони встановлені так, щоб пробити череп. – Ангела.
– Так, дійсно пощастило. Як там Роджер? – я.
– Він у нормі. Прокинувся трохи раніше за тебе і відразу ж пішов говорити з Джо. Це триває вже 20 хвилин. Я в їхні балачки не лізу: сиділа, читала, чекала, поки ти прийдеш до тями. – Ангела.
– Це я зрозумів, але чому ви з Джо тут опинилися? Що відбулося нагорі? – я.
– Я спала, а Джо займався своїми справами. Аж раптом хтось постукав у двері. Старий у мить піднявся до мене та наказав негайно збирати речі. Я взяла все, що встигла і ми спустилися сюди. А як ви здогадалися про ту кнопку на статуетці? – Ангела.
