Загадки iсторiї. Дитяча енциклопедія - страница 26

Історія Церкви показує, що розбрат звичайно виникав тоді, коли хтось не міг подолати випробовування владою й коли у стосунках між церквами виникала сила інша, ніж любов. Особливо явним це стало після того, як імператор Костянтин у 310-х роках припинив у Римській імперії державні гоніння на християнство, а потім запропонував Церкві союз. Згода на цей союз привела, звичайно, до взаємних впливів і зобов’язань, унаслідок яких Церква дістала можливість використовувати силу державної влади для рішення своїх проблем, тобто відчула смак політичного впливу. Та позаяк Церква в принципі не може жити такими силами і духом, у ній, таким чином, відбувається розкол, чи, грецькою, схизма.

Коли дві церкви переконані, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інше співтовариство помиляється, то мови про церкви-сестри бути більше не може. Тоді це – дві християнські конфесії, кожна з яких переконана, що її власні члени належать Христу, тоді як віруючі іншого співтовариства, навпаки, є «заблуканими вівцями» (східні і західні церкви упродовж століть були одна стосовно одної «церквами-сестрами», хоча і в неповноті спілкування, і лише в XVIII столітті перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.

Ів Конгар, видатний французький історик і богослов, писав, що вже в IV столітті відносини латинян і греків характеризуються «станом, що зовсім не відповідає уявленню про нормальне спілкування, яке порушується тільки через окремі конфлікти». Так, за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) до VII Вселенського собору (787) між греками і латинянами було п’ять схизм загальною тривалістю 203 роки. Протягом майже половини багатовікового періоду, за який було скликано сім спільних Вселенських соборів, греки і латиняни не спілкувалися між собою.

Перший випадок використання державної сили проти єретиків відбувся на І Вселенському соборі в Нікеї (нині турецьке місто Ізнік) у 325 році. Тоді були заслані у вигнання олександрійський пресвітер Арій і його однодумці, які не визнавали цілковитої божественної природи Христа. Невідомо, чи заступилися за них учасники собору з партії, що перемогла, але один з них, Афанасій Великий (295–373), уже будучи архієпископом Олександрійської церкви і перебуваючи в немилості з боку аріан, що тоді мали підтримку держави, через кілька років марно протестував проти проведення церковного собору, на якому головує світський чиновник і на дверях чатують солдати.

Але було пізно: джина випустили з пляшки. Розкол терзав Церкву ще піввіку, і втручання світської влади його тільки посилювало.

Афанасій Великий, єпископ Олександрійський

Не забарилися і перші страти єретиків. Прісцилліана, єпископа Авільського, звинуватили в єресі іспанські єпископи на підставах дуже хистких і засудили на двох соборах, що були скликані в Сарагосі – 380 року й у Бордо – 384 року. Тоді Прісцилліан звернувся до імператора, але той його не виправдав. У 385 році його разом з чотирма учнями стратили. Після цього святі єпископи Амбросій Медіоланський (Міланський) і Мартін Турський припинили спілкування з єпископами, що виступили за страту. Хоч більшість у Церкві мовчала, використання державних сил, проте, з часом увійшло в практику.

Схизмою називають стан, коли певні помісні церкви втрачають єдність між собою. Якщо ж вони, перебуваючи у стані схизми, продовжують визнавати одна одну Церквою Христовою, тоді вони є церквами-сестрами в неповноті спілкування.