Але ми знову повертаємось до нашої подорожі. Ми зайшли в село набрали у фляги води, запитали у місцевих як краще і коротше іти та вирушили далі в дорогу. Майже весь подальший маршрут пролягав через більші й менші села. Вони мінялись від величезних, з гарним дорожнім покриттям, тарілками супутникового телебачення на будинках, барами та магазинами, до маленьких більш схожих на післявоєнні хутори, які я бачив по телевізору. Та мені здалось, що в маленьких селах куди не дійшли побічні дії цивілізації, люди добріші та щасливіші. Ні я не проти сучасних речей, які полегшують життя, я проти речей які порушують невидимий зв'язок між природою та людиною.
А ми все йшли і йшли. По дорозі між селами, що розкинулись на берегах прадавньої річки нам зустрілось джерело. Таке невеличке, майже не помітне, але з таких маленьких джерел і зароджуються річки. Так і оце малесеньке джерельце вносило свій вклад у великий Стир. А ще в одному селі ми бачили кургани, та древній, хоч і давно закинутий костел. Ось так і пролягав наш маршрут з Луцька у Хрінники. То через села з магазинами, то через поля і ліси. В одному з сіл заходимо в місцевий бар-магазин втамувати спрагу і попити пивка. Вибір товару не великий, все найнеобхідніше для села, зате привітний продавець.
Випивши хмільного напою і поговоривши з місцевими жителями про життя-буття вирушаємо далі. Заходимо в непрохідні хащі, ще більш густі, ніж раніше. До того ж тут ще й добавилась канава з зеленою водою і болотом. Та це нас не зупинило. Про те на подолання цієї перешкоди витрачаємо багато сил та часу, тому вирішуємо трохи змінити маршрут і зрізати. Відхиляємось в незначній мірі від річища і до нашої цілі залишається зовсім трошки. Але планувати – добре, а насправді все виходить по іншому. До закінчення нашого шляху ще залишилось кілометрів сім, а вже почало смеркати. А нам ще потрібно знайти місце для ночівлі, облаштувати його, назбирати дров. Вмикаємо форсаж і рухаємось максимально швидко. Проте як ми не старались у Хрінники заходимо вже в сутінках.
Оскільки дану місцевість ми майже не знаємо приймаємо рішення іти до ГЕС. Там і заночувати, на березі. Через деякий час підходимо до електростанції. Потрібно назбирати дров, адже ніч обіцяє бути набагато холоднішою, ніж попередня. Та після такого темпу сил уже не залишилось ні на що. Тим більше, що дров на берегах біля ГЕС немає взагалі, в повному значені цього слова. Єдине чим вдалось розжитись, так це обгорілим півтораметровим не товстим шматком поліна, залишеним якимось попередніми рибалками. За, що їм дуже дякуємо.
Від утоми не хочеться навіть їсти, тому розводимо невеличке багаття і лягаємо трохи перепочити. Не дивлячись на холод, спимо, як убиті, до години третьої ночі. Але під ранок стає нестерпно холодно, тому прокидаємось щоб якось зігрітись. Ходимо по кущах шукаємо хоч щось у вогонь, а зуб на зуб не попадає. У тих же кущах знаходимо місцевого «Єті». Він як справжня снігова людина спить просто неба на старому погризеному матраці. Його хтось напевно викинув, матрац, а не Єті, за старість, от він і знадобився представникам місцевої фауни. Проте він напевно звик до такого життя, на цей раз Єті, а не матрац, спить як нібито на вулиці не +5, а всі +17. Намагаємось його розбудити, та нічого не виходить, сон у Снігових людей дуже міцний.
Не знайшовши дров, палимо зелені кущі та все, що може горіти. У вогонь закидаємо кілька каменів. Та не подумайте, їсти у нас було, що, і ми ще не настільки здичавіли та з’їхали з глузду щоб їсти каміння, через деякий час ми їх дістали й сиділи на них щоб зігрітися. Розігріли трохи тушонки, заварили чай, перекусили. Якось зігрілися. Тут вже і ранок настав. Нас ще вистачає на десяток закидів спінінгом і ми вирушаємо додому.
