Завжди поруч - страница 13

Автобус припаркувався на узбіччі дороги, по обидва боки якої тяглося нескінченне поле. Віктор зійшов на землю, але раптом ноги підломилися, і він зомлів.

Віола з водієм вибігли до розпростертого на узбіччі хлопця. Він дріботів ногами, немов копаючи собі могилу, але вже за мить застиг на місці й обм'як…

Незважаючи на те, що до Великодня залишалося не менше двох тижнів, усі навкруги активно готувалися до святкування. Однак для родичів і знайомих Віоли прийдешнє свято виявилося затьмареним раптовою смертю Віктора.

Сусіди постійно обговорювали цей прикрий інцидент. Про це говорили в автосервісі, де він працював, а також у барі, який вони часто відвідували, у її навчальному закладі – як їй здавалося, майже усюди. Усі згадували молодість Віктора й шепотіли про примхи долі, яка не дає змоги людині вирішувати власну долю. Надходить остання година – і ніхто не в змозі відстрочити її хоч на хвильку.

Але всі ці слова говорилися з тієї самої причини, з якої розносять порожні плітки – просто тому що є тема для розмов. Усього лише чергова тема для теревенів, без особливого співчуття до хлопця, його родини й близьких.

І лише Віола не могла змиритися з тим, що його більше немає. З кожним днем їй ставало дедалі гірше. Батьки намагалися по-своєму утішити доньку і пояснювали їй, що хоча земний шлях Віктора скінчено, тепер він щасливий в небесному царстві.

Вона не вірила жодному їхньому слову. Хіба існує десь краще місце, ніж поруч з нею на землі?

– Звісно! – із упевненістю сказала мати, коли вони сиділи на кухні. – Це небеса. Саме туди вирушив твій коханий. Ти вже повір.

– Це казки! Маячня! – крикнула вона, грюкнувши долонею по столу.

Жінка здригнулася й подивилася на свою доньку так, наче отримала від неї ляпаса.

Тим часом Віолета чекала на відповідь, яка б дала їй змогу змиритися з тим, що відбулося, й розкласти усе в голові. Слова близьких людей не допомагали їй, тому що вони ґрунтувалися на вірі. Їй же було необхідне знання. І щира підтримка.

Щоб полегшити страждання Віоли, батьки організували спільний візит до священика. Вони розмістилися у вітальні; він пригостив дівчину трохи підталим ментоловим льодяником, який дістав з кишені. І поцікавився:

– Віолето, ти віриш в існування Ісуса?

– Мабуть, так…

– І тобі відомо, що Бог відправив Ісуса на землю, щоб його смертю спокутувати гріхи людства?

– Напевно, так і було…

– У такому разі ти маєш знати і легенду, яка каже, що наш Спаситель загинув розп'ятим, а через три дні після смерті воскрес?

Віола похмуро замислилася.

– Проте Ісус – це зовсім інша справа. А мій Вітя був звичайним хлопцем!

– У цьому немає сумнівів, але ж Христа для того й було послано нам, щоб відкрити таємні аспекти життя. Він показав нам, що наше існування значно багатогранніше, ніж прийнято вважати. Ми розуміємо далеко не все, що відбувається навколо. Якщо скористатися напуттями Ісуса Христа й пройти його шляхом, живучи згідно з завітами, які він залишив, Бог з любов'ю прийме нас у своїй благодаті.

Якусь мить дівчина намагалася обміркувати почуте наставляння. Служитель задумливо смикав свою бороду й уважно спостерігав, чи торкнулася його промова її серця.

– Віктору добре на небесах? – раптом спитала Віолета. – Краще, ніж було зі мною?

– У тисячу разів, не сумнівайся.

– А чим Вітя там займається без мене?

– Як тобі пояснити…

Обличчя чоловіка осяяла усмішка.

– Розумієш, – продовжив він, – звичайним смертним не дано осягнути те, що насправді відбувається на небесах. Нам лише доступне знання, що пишноту того світу неможливо описати звичайними категоріями.