Завжди поруч - страница 18

І вони вчергове хильнули. Він – ще віскі, а вони – ще по одному мартіні.

Розмова в основному точилася на нейтральні теми. Віолета час від часу вставляла свої «п'ять копійок», але не так активно, як це зазвичай відбувалося в інших діалогах. Найчастіше вона намагалася зробити так, щоб уся увага була прикута саме до неї, і Жоржина ставала третьою зайвою… або четвертою. А якщо їй не вдавалося цього зробити, вона починала висміювати подругу, згадуючи ганебні ситуації, головною героїнею яких тій доводилося бути, щоб дівчина відчула себе в незручному становищі.

Раптом Гнат гучно зареготав від власного жарту. Жоржина з Віолою приєдналися до нього. Він сміявся голосно й пронизливо, увесь хитаючись і ляскаючи себе по колінах. А Віола тихенько, фиркаючи і тримаючись рукою за живіт. Схоже, вона знову страждала від болю.

Наближалася друга година ночі. Віолета ставала все сумнішою. Її нудило й хотілося до вбиральні.

– Добре, – нарешті сказала вона. – Я відійду на хвильку. Щось у мене живіт прихопило. Це все ківі.

Дівчина залишила Жоржину й Гната. Вони стежили, доки вона не розчинилася в танцюючій юрбі, а потім зникла за пластиковими дверима жіночої вбиральні.

Хлопець озирнувся навкруги, роздивляючись мутним поглядом відвідувачок закладу й оцінюючи обстановку, чого Жоржина, звісно, не могла не помітити.

Клуб був забитий вщент. Одні хлопці щось їли, інші дівчата піднімали келихи в тості й сміялися. Офіціантка мляво фліртувала з хлопцем біля барної стійки.

– Які маєш плани на сьогодні? – поцікавився Гнат.

Відсутність Віолети миттєво зробила його тверезішим, додала очам блиску, а голосу – впевненості. А ще – наштовхнула на певні думки…

– Не знаю навіть… – відповіла дівчина. – А що? Маєш якісь пропозиції?

– Їдемо до мене. На заміську дачу. Тут поряд…

Не чекаючи на відповідь, Гнат піднявся і поклав гроші під склянку з останнім ковтком віскі. Жоржина теж встала – це й була її відповідь.

– Але як же моє авто? – запитала вона, вочевидь, уже забувши про подругу.

– Поїдемо на моєму, – посміхнувся він і обійняв її за плечі хазяйським жестом.

– Ти не дуже напиячився?

– Та ні, – махнув рукою він. – Твоя подруга вміє їздити за кермом?

– Так, але…

– Тоді залиши їй ключі – нехай покатається.

– Так і зроблю.

Жоржина кинула ключі від автомобіля в сумку Віоли й заходилася набирати sms з поясненнями: «Ми втекли. Гроші за рахунок на столі – решту візьми собі. Ключі у твоїй сумці. Катайся обережно. Завтра зустрінемося».

Поїздка, на диво, минула без пригод. Гнат привіз Жоржину в район, де було повно гарних будинків за високими цегляними парканами з гострими металевими штирями нагорі. Він був напідпитку, але їхав напрочуд обережно, вочевидь, побоюючись пошкодити свій автомобіль. І одержати за це прочухан від батька.

Тим часом Віолета в нічному клубі повернулася з вбиральні. Вона не дуже-то й засмутилася, не побачивши на місці компанію, тому що прочитала sms подруги і знайшла у своїй сумці ключі від її автомобіля, а також решту на столі. Вечір тривав…

Будинок, до якого Гнат запросив Жоржину, мав три поверхи, підвал і трикутний скат даху з горищем. Вікна не світилися. Будинок виглядав темним і самотнім.

Усередині інтер'єр прикрашали дорогі антикварні меблі. У вітальні уздовж стіни простягнулася довжелезна барна стійка. Напроти темнів провалом незапалений камін. На столику з кришталевими статуетками гордо височів портрет господаря оселі – Гнатового батька. Хлопець зупинив погляд на широкоформатному зображенні, вмонтованому в дерев'яну раму. І мимоволі відразу згадав один з жахливих епізодів, пов'язаних з його татом, який він, здається, пам’ятатиме до скону…