Жінкам на кораблі не місце - страница 2
Один із пасажирів підходить до фортепіано в центрі залу очікування і починає перебирати по клавішах. Щось доволі знайоме. Грає він не дуже вміло, згадуючи потрібну ноту за долю секунди до того, як натисне відповідну клавішу. Потрохи обривиста мелодія набирає знайомих обрисів, наче вишкрябана щіточкою археолога з полону піску, глини і мільйонів років істота, що жила, любила і вмирала задовго до створення фортепіано, нот і хоч чогось, схожого на музику. Ноктюрн номер дев’ять Шопена. За десятки безсонних робочих ночей там, у попередньому житті, я прослухав її незліченну кількість разів.
Ким я намагався стати? Офісним планктоном в інтернет-компанії? Адвокатом? Туристичним агентом? Залишились лише спогади про ті ночі і музику, що мʼяким потоком омиває лобну частину мозку, заглушуючи пластинку однотипних думок. І я відчуваю себе майже щасливим.
Наступний аеропорт, Хітроу, запам’ятався лабіринтом невдоволених голосів та збентежених, невідривно занурених у телефони облич подорожуючих. Їхні екрани сяють тисячами мерехтливих вогників – різнокольорові краплі віртуальності на палітрі ночі. Згадалися вечори в Доброславі. Знаю, ти його не особливо любиш – та й було б за що. Місце настільки незначне, що у трьохстах роках зафіксованого існування я не знайшов навіть однієї скільки-небудь значної події. Якщо не вважати за таку крадіжку Антоново-Кондинською поштою грошей, що одній з найвідоміших балерин того часу, Марії Кузнєцовій, відправив батько-художник.
Почалась революція, дворянську садибу в Степановці розграбували, повезло хоч, що сама вижити змогла. Час був не найкращий, аби бути дворянином в Російській імперії. А молодою і беззахисною дворянкою й поготів. Треба було якомога швидше брати тендітні ніжки на плечі й тікати з Одеси. Так що завдяки добросовісній службі поштарів нашого прекрасного поселеннядовелося балетній зірці Парижа відстригати довгі коси і, видавши себе за хлопця в пошуках підробітку, найнятись матросом на найближчий корабель до Франції. Історія, яку вона, бʼюсь об заклад, переказувала до самої деменції. Я би точно переказував.
Ось таке місце з такими людьми несе для мене майже магічну силу ностальгії. Все-таки в Доброславі набрався здатності бачити цінність у звичайних речах з незвичайною історією. Якщо не для світу, то для самого себе.
Іронічно – в дитинстві найбільше хотів звідти вибратися, а ось тепер… Памʼятаєш балку, де ми катались на санчатах? У спогадах вона чомусь набагато більше, ніж коли я туди приїжджаю. І скільки би в університетські роки я не повертався в ті місця, скільки би не переконувався в зворотньому, все ще пам’ятаю, як діти з тієї сторони поселення каталися на нових ельфаторах на балці, висотою трохи не з Говерлу.
Дівчинка років десяти, з прокуреним голосом тридцятип’ятирічної, залазить усередину і закриває кришку.
– Ви точно триматимете бак? – сміючись, питає. Її голос лунає глухо і загадково, наче перекручений сигнал з верхніх шарів ноосфери.
– Точно, – в один голос відповідаємо ми і запускаємо альфатор з космонавткою всередині у далекий політ. Звичайно, ніхто його не тримає. Альфатор крутить, трясе, один раз навіть перевернуло.
«Ну як завжди ви брешете, уроди!» – вилазячи з пом’ятого бака, кричить дівчинка і знову штовхає його на гору. І все починається з початку. А я дивлюсь на це, задихаюсь від сміху і думаю, як ми взагалі доживемо до дорослих років з таким дитинством?