– Не може бути, – лише тихо про себе простогнав Діма і сів на свою сумку. Значить, весь вчорашній день йому приснився. Так, приснився, іншого пояснення й бути не могло.
Дмитро розумів, що тепер він ще як мінімум годину може поспати, але спати йому не хотілося. Повернувшись до своєї кімнати, він одразу сів перегортати телефонну книгу і зрозумів, що це все виявилося правдою – і вчорашнього дня взагалі не було, вчора було друге червня, а сьогодні він вже рівно через дві години сяде разом зі своєю коханою в автобус. Випивши ще чашку кави і поснідавши з батьками, які після цього вирушили на роботу, юнак не поспішаючи зібрався: почистив зуби, поголився, надів улюблену сорочку, сірі джинси, як завжди почистив перед виходом туфлі, замкнув вхідні двері в будинок і вийшов на вулицю. Погода стояла чудова. На небі не було ні хмаринки і вже майже по-літньому припікало сонце. Діма дістав навушники і включив музику. Після кількох композицій Scorpions заграв Боб Ділан, і з першими нотами його пісні «Blowing In The Wind», з її першими словами хлопець зупинився. Він уже це пережив, вчора, тобто, сьогодні уві сні, все було так само, аж до найменших дрібниць. Він був так само одягнений, а в навушниках грала та сама пісня.
– Так от значить, яке воно, це дежавю, – Діма сплюнув на землю і перегорнув левову частку плейліста, аж до російського року, якому було відведено небагато місця в самому кінці. Як не крути, а дежавю виявилося не дуже приємним відчуттям. І до того ж, всю дорогу хлопця не покидав страх, що з ним буде все як у тому фільмі з Біллом Мюрреєм, де він вічно проживав один день. І десь на закутку свідомості у Діми промайнула думка, що він би вже навіть цьому не здивувався. Підійшовши нарешті до зупинки, він зауважив, що там нікого не було, і, діставши з кишені телефон, юнак швидко розгадав, чому навкруги було пусто – до відправлення автобуса залишалося ще не менше двадцяти хвилин.
«Значить, Ліза ще просто не вийшла з дому», – заспокоїв себе Діма і поспішив до неї назустріч.
Такі прогулянки по п'ять-шість кілометрів за день стали для парубка вже нормою, так що навіть під час навчання він часто повертався до гуртожитку із занять пішки, хоч там і була відстань не менш п'яти кілометрів.
Зупинка знаходилась від Лізи в п'яти хвилинах ходьби пішки, так що не було нічого дивного в тому, що Діма побачив, як його кохана тільки виходила з дому. За нею відразу стояв її батько, який мабуть, збирався проводити свою доньку до зупинки.
– Олександре Петровичу, не треба, я сам її проводжу, – відразу сказав Діма.
– О! Коли це ти вже встиг сюди дійти? – посміхнувся у відповідь чоловік. – І говорив же я тобі, називай мене просто дядьком Сашком. Нічого тут мені офіціал влаштовувати.
Олександр Петрович, або просто дядько Сашко був невисоким чоловіком спортивної статури. А його короткі чорні вуса, на які все ж місцями пробивалася сивина, робили його добру посмішку ще добрішою.
– Добре, дядьку, – Діма й сам посміхнувся, і його серце забило скажений ритм, ще б пак, адже весь вчорашній день і розлучення з коханою йому просто наснилися. – Та мені просто з ранку не спалося, от я і вирішив прийти провести Лізу – все-таки перший іспит, перший крок у доросле життя. Так, Ліз?
– Так, звичайно, – дівчина підійшла до Діми і по-дружньому його обняла. – Привіт.
– Гаразд, удачі на іспиті і дивись, щоб без п'ятірки мені не поверталася, – сказав, посміхнувшись, дядько Сашко і зайшов назад до будинку.
