Сьогодні вночі хлопцю не снилися ніякі кошмари. Більш того, йому взагалі нічого не снилося, а це можна було сприймати як хороший знак. Одягнувши свою улюблену сорочку і почистивши перед виходом туфлі – Діма завжди робив це в останній момент, так що одного разу навіть ледь не спізнився на автобус, але життя навряд чи чогось вчить в такі моменти, лінь, як правило, завжди виявляється сильнішою, – і юнак вийшов на вулицю. Вже з самого ранку було по-літньому тепло, на небі не було видно ні хмаринки, так що день обіцяв бути спекотним. Діма не поспішаючи йшов по вулиці в бік зупинки, де вони з Лізою домовилися зустрітися, в навушниках грав Боб Ділан, в спину припікало сонце – прекрасний день і гарний настрій – навряд чи його щось зіпсує. Але це щось трапилося вже набагато раніше, ніж цього можна було очікувати.
На зупинці Єлизавета стояла не одна, поруч із нею були її батьки. «Напевно, вийшли доньку проводити», – про себе подумав Діма і помахав рукою в знак вітання. Але дівчина, яка стояла до нього обличчям, і просто не могла цього не помітити, чомусь просто відвела від нього погляд. Правда, вже наступної миті вона сама пішла назустріч хлопцю.
– Привіт, Сонце, ну як готова до першого іспиту? – посміхаючись запитав Діма, коли Ліза була ще кроків за десять від нього.
Ще здалеку юнак зазначив, що сьогодні його кохана виглядала просто чудово. Її розпущене світло-русяве волосся звивалося по плечах від подуву легенького вітерця. Одягнена вона була в трохи сувору білу блузу і чорні брюки, і, не дивлячись на весь цей діловий зовнішній вигляд, Діма був захоплений. Так, напевно, саме в такому одязі найкраще відкривати двері в доросле життя, щоб всі ті, хто стояли за цими дверима одразу зрозуміли, що до них зайшла не чергова наївна школярка, а справжня леді, левиця. І дійсно, тільки Ліза підійшла ближче, як Дмитро почув від дівчини такий строгий голос, якого раніше йому чути не доводилося. Але що найбільше лякало його в цьому голосі, так це добре відчутна ознака повної байдужості.
– Навіщо ти сюди прийшов? – Ліза була дуже різкою в словах, і цю фразу вона сказала, прямо на корені відрубуючи весь гарний настрій, який був у хлопця. – Ти що мене переслідуєш?
– Це знову той сон, – тихо про себе сказав Діма. Він швидко зрозумів це по Лізиному тембру, по її нахмуреному обличчю, по всьому, що відбувалося навколо.
– Який іще сон? Ти про що? Та що ти взагалі тут забув?
– Я просто проходив повз, – незважаючи на розуміння того, що все навколо йому просто сниться, Діма все ж змушений був бодай щось відповідати.
– Повз? І куди ж ти, дозволь спитати, йшов?
– Я йшов… Я тут, ем-м… – поруч не було жодного місця, куди б міг направлятися юнак, окрім Лізиного будинку, тому довелося імпровізувати на ходу, що, варто сказати, рідко, коли нормально виходило у Діми, і ще рідше, добре. – Гуляв. Так, я вранці вийшов прогулятися. Мені не спалося просто.
– Тобі не спалося о сьомій ранку? Не розказуй казок хоча б не мені. Я-то знаю, що ти – любитель довго поспати. Тим більше, скажи мені на милість, хто виходить на вранішню прогулянку в сорочці та туфлях?
– Я… Просто, я… – Діма запнувся на півслові, не знаючи, що й відповісти. – Я просто люблю гарно виглядіти. І я… ем-м… вчора просто ліг спати рано, ну, дуже рано. От і не спиться вже.
– Що, сказати нічого? Забрехався, – засміялась йому в обличчя Ліза. – Досить вже мене переслідувати! Це тобі не допоможе.
