– Ми.. затримались, бо заблукали.., – із жахом усвідомила усю правду та, що належала до дванадцятки.
– Не знаю, що сталося із тим малим – слідів його провідника сині не знайшли.
– І ти досі вагаєшся? Хранитель – наш останній шанс.
– У двоногих із Втраченого світу своєрідні уявлення про чесноти Клевріону. Я не довірив би йому і воду варити.
– Я не прошу довіряти йому! Мені… Вір мені, – виставлена вперед долоня із агорійською вишивкою принадила погляд Синьокрила, і він здався:
– Смугастим краєм уже котяться обози… Нам треба спішити, щоб застати там твого хранителя.
– Братів твоїх, Синій, жаль. І Долину Гнізд.., і тих, кому допомогти рука не дотягнеться..
– Ви, адемани – люди ізольованої гілки Знайдення – ллєте сльози та давите жаль, а нам, грихановим нащадкам, ще не окислився залізний присмак крові, бо з пам’яті вода не стече. Ми не тікатимемо зі своїх насиджених місць. Радше сконаємо в люті.
– Чому ти тоді не з ними? Чому зі мною няньчишся?
– Я складав присягу Клевріону.., – пауза не затягнулась. – І народився не в Долині, а в тунелях, якими шастають Тригорові посіпаки – каптурники. Це інша історія.. І вона не в тему.
– Дихати, поки можеш.. – я теж присягала.. Тільки от.. дерево наше зрубали.. Гидко це, почуватися обломаним хмизом.
«Кінцівка історії – лиш ілюзія кінця» – коротка відповідь викрадача розхитала піді мною невидимий трамплін. Сам відчував, щось несказане, недомислене витає у повітрі, як кисень… Ну, звісно, – тільки зараз блискавиця влучила у ціль, якої раніше не бачив: будь-яка ситуація, як монета, двобічна. Я не потрапив у чистилище, бо тут усе надто матеріальне. І все закінчується: як бульбашки в ручці, як олія у лампі, як день за вікном, чи.., як терпіння.
Правда про те, звідкіля усе знову приходить, додала мені впевненості для нових пошуків. Тепер я знав, що уляпався мордою у твердий сніг, але видивляюсь не на вибиті зуби. Як мінімум.., на щелепу.
Я вирішив, це має бути лаз. Вентиляційний, водопровідний, кабельний.. Віра у нього надихнула до пошуків. Читальня.. годилась. Коли я уперше пройшов крізь важкі, немов витесані із базальтового пласту, двері, то залишив на її порозі свою жагу до волі. Шукав тоді відповіді, але не вихід.
Старолущені стіни тут не відновлювались, що вже втішало. Ми довго грали в мовчанку – лови куди цікавіші. Сковтнувши подих, я палив сірку і видивлявся чогось в обрисах блакитно-рожевого полум’я. Світла-жару його мені не треба. Гойдання видай..
Пломінь таки сколихнувся, а з ним і моє серце, коли я навколішках вимолював протягу між шпарами нижніх полиць. Нестямно розкидавши старі рукописи у книгах та свитках, я його майже вимолив. Лаз.. нічного кроля. Руки затряслись, коліщата завертілись.
Темна діра була неправильної форми і розміром із дитячий м’яч. Туди зміг би пролізти найжирніший пацюк, чи малий собака. Але не людина. Нора з першого огляду здавалася глибокою і абсолютно чорнющою, але безсумнівно сполучалася із виходом назовні. Я не наважився ломитися, бо ще пам’ятав свої божевільні перші спроби. Вичікування – нагорода для терплячих, але я не такий.
Моя «покоївка», що приносила мені записки, їжу, воду та вогонь надто обережно користується цим підземним сполученням, тому має бути дюймовочко-феєю чи домо-гномом, або ж.. коброю. Думку про навчену домашню тварину я відкинув – від неї надто багато шуму.
