Адеман. Орбітальне фентезі - страница 26



Нехитрі мої пастки (на це слід було очікувати) не спрацювали. Дводобові посиденьки у засідці закінчилося проваллям у твердий сон. Істота посміялась: під раковиною з краном намалювалась подібна нора. Скидалося на те, що він, чи воно згодні погратися у жмурки-лови.

Партнер для гри – майже друг диванний. Дарма, що невидимий. Наситившись самотністю, будеш радіти навіть клопу. Байдуже, хто і який він із себе: голошкірий, волохатий, із клешнями, беззубий, косоокий або горбатий. Хай слухає, хоч лапами. Хай дивиться, хоч слимаком на нитці. Хай не говорить, хай тупить чи перекочує у кишенях власні мізки. Я звикну до нього і навчуся його любити.. та й ненавидіти. Як рощеного Пустелею звіра.


«Усі вони – діти рудих і сірих, ланцюгові пси – віддалено спостерігають тих людей, яких вибрала їм Пустеля. Не мають страху, не знають слова „жаль“ і сумнівно, що встануть на задні. Якщо зустрінеш такого, не дивуйся, що стане твоїм двійником, бо полярність Знайдення ріднить супротивників. У нетрях адеманських боліт, на згладжених платомасивах, у снігових заметах чи у дзеркальній зоні сонць бродять спокусники. Мова їх проста, чіпкий погляд, вік недовгий і тінь, якої не відірвати»


Про що не договорюють рукописи, і як не витрясти із них душі.. Хіба узявшись за власну.

У Втраченому світі свою другу малу тінь.. я загубив. Той світ, у якому мене вже нема, продовжує шуміти і звиватися. Він виживе без мене, як і я без нього, але ще триматиме мене на емоційному повідку, щоб час від часу вгризатися у пам'ять сірковим спалахом.

Аби не осліпнути, я тікав.. Не раз, не двічі.. Скільки кордонів, скільки правил повинна переступити людина, щоб відчути себе захищеною? Раніше я біг, щоб утекти, тепер.., щоб наздогнати. Себе.

– Пам’ятаєс, тат? – по-дитячому закидала маленьку русяву голівку. – Ти казав, гоми, усалки, маки у фоні зивуть, вийти не мозуть. А Генія Яйосавіна його випустила.

– Кого випустила? – я перепитував, бо, як завжди, не слухав і думками був у гонитві. А мала щебетуха хотіла поділитися пригодами дня.

– Ну, гома.., – замислено протягла Солька. – Столку підняла, і він так.. – стлиб.

– Євгенія Ярославівна твоя – добра душа, що живність усяку любить, – в голові роїлися графіки і складалися плани.

– А гомів не любить, – не вгавала крутиголовка, чим збивала мені настройки, – боїцця, але гом.. не стасний.

Від стоянки нас відділяло перехрестя із бурхливим транспортним потоком. Триокий підморгував і лічив секунди на червоному, рука стискала дитячу, думки звузились до одної широкої смуги. Тільки спинившись, зрозумів, якого «гома» бачила моя фантазерка.

– Соломіє, – суворо зиркнув я тоді з висоти дорослого довбня, – ми домовлялися.. Будеш годувати своїми «гомами» старих тіток у дворі, і я забороняю тобі вигадувати небилиці, – сказав, як відрізав.

Соля тоді притихла і решту дороги тихо скулила, як собача, вперто не бажаючи визнавати себе брехункою. За вечерею вона знову завела свою пісню про «гома», але тоді я, ситий та щедрий на увагу дослухав її дитячу фантазію до кінця.

– Дітки спали, і Генія Йосавіна спала, а я не хотіла. Він на підконик виліз і казе, ти – чемна і мені подобаїся, будес мені слузити, а я… – не буду, а він – місок розязав і сховався, і …сьо.

– Не вір, доцю. Гоми – це порода жадюків. – широко витріщалась на нас обох Юлька. – Гроші торбами таскають, та не в сім’ю, а все у фонди якісь фейкові.