– Після тебе, моя принцесо, – в ігровій манері прогнулася Білогрива, витягнувши масивні передні лапи. – Найкращі привілейовані місця для королівських осіб.
– Мені б твій грайливий настрій, – Евена втомлено позіхнула, вмощуючи на твердих епіфітових коренях.
– М’якенької ковдри тобі, любонько, – і собі позіхнула Гелена, із напускною байдужістю накриваючи сонне людське дитинча своїм великим пухнастим хвостом.
– І нехай нам присниться коротка дорога до дому.
– Кому – зорі, кому – гравій, – удруге зівнув болокіт.
– У дитинстві я лічила кроки на схилі від сплетених старих липників до мідної скрипучої брами. Їх було 39, і ще 44 до біленої пекарні тітки Сірої Золи. Зелену покрівлю нашого дому можна було бачити з відусюди. Її золотили світляки, і вона сяяла і вдень під сонцями, і вночі під зорями.
– Скучаєш за старими днями із Лагосом… безумним.
– Запах, чуєш? Відчуваєш.., горить сухе листя огрумів? Ми близько від наших садів.
– Вітер із дому? Це неможливо, бо надто далеко… Спи і не сумнівайся: скоро ти будеш мріяти про інше. Зовсім.. скоро.
Присівши у позі сфінкса, кішка напружено вслухалася у темну тишу, що дзвеніла під кроною прадавнього старця.
– Солодких снів, Агель, – дівчина почувалась втомленою, але заснула не одразу. Крильця Симка ще довго деренчали у кроні, а запах палених листків врешті загасився нічним туманом.
Гелена вичікувала, нагостривши слух. Її великі весняні очі час від часу мружилися, а хижий відблиск спалахував від найменшого шелесту у сивій і темній долині. Все таки друга половина ночі видалась насправді доброю, тихою, безпечною, немов прозорі Евині сни.
Спостерігаючи тонку вразливість недорослої людини, Білогрива не переставала щоразу дивуватись химерній вдачі матінки природи, що вирішила захистити людину від мороку на свій лад. Ні лють, що закипає в жилах, ні гострий пазур, навіть не ікло – ніщо не увійшло у перелік захисних механізмів. Оці лиш завитки відмітин на долонях.. – ключі до внутрішньої порохівниці..
Напівкровка надто довго жила серед людей. Вони вважають, що технічні розумні штуки зможуть їх захистити. Від себе.. ніщо не захистить. Від жадібності людської не винайшли ліків. Гелена служить не людині – Лагос щось підозрює. Це Пустеля натягла їй повідок, змусивши носити маску тригорового ордену. Не за горами – за хвилею час її звільнення. І вона визволиться, поселиться у якомусь покинутому будинку на сухому горищі, що пахне гризунами, а неподалік десь гратимуться дітлахи…. Її дітлахи. Вона їх навчить, вони виростуть і покинуть її, щоб витоптувати власні болотяні стежки, які ніколи не пересічуться із людськими.
І Знайдення, і Втрачений світ повняться ряженими клоунами в масках, які дурять інших на потіху лялькарям із закулісся. Вона – один із них. «Правда про тебе дає мені надію…» – що старий міг знати, якщо сам такий же..
Гелена перевела погляд на зморену сном дівчину. На світанку її чекатимуть перевізники. Можливо, тільки один… Там, у верхній смузі, щось трапилось. І це щось прискорить хід подій.
У той час, коли білокіт осмислював власну унікальність, молочний імлистий порох поволі роздмухувалась і піднімався у нічне небо. Необізнаний вирішив би, що назріває буря, спостерігаючи, як згущуються під зорями хмари і сповнюється люті вітер..
Крізь мряку око хижака вловило ознаки наближення не вітру. Над землею групувалися віддалені зоряні скупчення, набираючи форму чи то птаха, чи то ящура. Іронічна усмішка повзла по котячій пащі і обірвалася, коли в густій кроні струснулась тиша. Хмара світляків пилом осипалась у тій частині епіфітового гнізда, де спала Ева, позолотивши їй коси.
