Аліса в Задзеркаллі - страница 5

– Є тут ще одна квітка: вона вміє пересуватись, як і ти, – сказала Троянда. – Не розумію, як це в тебе виходить… («А хіба ти щось колись розуміла?» – хмикнула Лілея.) – Тільки вона кущуватіша.

– Вона така, як я? – пожвавішала Аліса, осяяна раптовим здогадом: «Десь тут, у саду, є ще одна дівчинка!»

– З вигляду вона така ж неоковирна, – відповіла Троянда. – Тільки темніша і пелюстки в неї, мабуть, чи не коротші.

– Її пелюстки доладні, як у Жоржини, – вставила слово Лілея, – а не розкошлані, як у тебе.

– Але це не твоя провина, – додала Троянда співчутливо. – Просто, коли починаєш в'янути, пелюстки трохи розхристуються. Тут нічим не зарадиш.

Така думка Алісі аж ніяк не сподобалась, і, щоб змінити тему, вона запитала:

– А до вас вона приходить?

– Думаю, незабаром ти її побачиш, – сказала Троянда. – Вона з родини колючих.

– А де в неї колючки? – запитала Аліса не без цікавості.

– На голові, звичайно, – відказала Троянда. – Я, до речі, була здивована, чому в тебе таких немає. Гадала, у вас усі з колючками.

– А ось і вона! – гукнула Мальва. – Я чую її ступу: тупу, тупу!

Аліса хутко озирнулась і побачила… Чорну Королеву!

«Як же вона виросла!» – мимоволі відзначила Аліса.

Королева й справді підросла: тоді, в попелі, вона була якихось три дюйми, а тепер – на півголови вища за саму Алісу!

– Це від свіжого повітря, – озвалася Троянда. – Повітря в нас розкішне!

– Я, мабуть, піду їй назустріч, – сказала Аліса.

Хоча з квітами було й цікаво, але погомоніти зі справжньою Королевою – річ, звичайно, далеко поважніша.

– Нічого в тебе не вийде, – сказала Троянда. – Раджу йти у протилежний бік.

Ця порада, поза всяким сумнівом, була така безглузда, що Аліса мовчки попрямувала до Королеви. І, на превеликий свій подив, тут-таки й згубила її з очей, – зате знову опинилася на порозі будинку.

Аліса розсердилася й відступила назад. Пошукавши Королеву очима (і таки нагледівши її вдалині), вона вирішила, що тепер спробує піти у протилежному напрямку[4].

Усе вдалося на славу! Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Королевою, і якраз під тим пагорбом, до якого так довго намагалася дістатись.

– Ти звідки? – спитала Королева. – І куди прямуєш? Дивися прямо, говори чемно і не смикай пальцями!

Аліса виконала всі її настанови і якнайчемніше пояснила, що йшла собі своєю дорогою і ось – заблукала.

– Не знаю, що ти називаєш своєю дорогою, – зауважила Королева. – Тут усі дороги – мої. Але скажи, що тебе взагалі сюди привело? – додала вона вже лагідніше. – Поки збираєш думки – роби реверанс, це затягує час.

Алісі було трохи дивно це чути, проте не вірити такій високій особі вона не могла.

«Повернуся додому, і спробую робити реверанси, коли припізнятимусь на обід», – подумала вона.

– Вже час відповідати, – сказала Королева і глянула на годинник. – Коли щось кажеш, розтуляй рота трішечки ширше і не забувай додавати «Ваша Величносте».

– Я просто хотіла глянути на сад, Ваша Величносте…

– Молодець! – сказала Королева і поплескала її по голові, що Алісі аж ніяк не сподобалось. – А щодо саду, як ти його величаєш… то бачила я сади, супроти яких оцей був би дикою пущею.

Аліса на сміла з нею сперечатися і повела далі:

– …а ще я хотіла вийти на цей пагорб…

– Щодо «пагорба», – перебила Королева, – то я можу показати пагорби, супроти яких оцей був би долиною.

– Ба ні! – заперечила, нарешті, Аліса, дивуючись власній сміливості. – Пагорб ніяк не може бути долиною. Це – казна-що!