Ангел наш добрий – Мати Софія - страница 9

ка побачила ласкаві іскорки. Як і завжди.

–

Добра дядина! – думала по дорозі додому дівчинка.

Швидко добігла до хати, матері десь не було, і вона сама заходилася коло хліба. Замісила на воді, розпалила сухим бадиллям і соняшничинням у печі.

–

Що ти там робиш, дочко? – обізвався з печі батько.

–

У печі топлю. Хочу швидко спекти вам коржа, бо мами немає, а вам треба поїсти. І Павлик хоче коржа.

–

А в тебе ж вийде? Справишся сама?

–

Я вже немаленька, он і дядина мені сказали, що я вже півдівка. І скоро мамина вишита сорочка буде на мене якраз. Тітка й на цей раз не захотіла взяти сорочку, сказала, що я велика і скоро носитиму її сама.

Батько дивився на свою донечку і милувався нею: «Розумниця росте, ще й добра серцем і душею», – подумав.

Мати Олександра прийшла, стомлена сіла на широку лаву, важко переводячи дух:

–

Що ти, доню, робиш? У печі затопила, то молодець. Ось перепочину, замішу коржа та спечемо на вечерю.

–

Мамо, я вже печу, якраз поставила на деко, – обізвалася Софійка, соваючи коцюбою у печі і раптом скрикнула: «Ой!» Кинулися обидві до печі: на черінь вилився з дека такий жданий хліб, розтікся і шипів на вуглинах сердито.

Софійка залилася слізьми: «Що я наробила, хотіла як краще, вас порадувати і батька нагодувати, і братика.

–

Не плач, доню. – обізвався батько. –

Зішкребемо, як спечеться, та й поїмо, який удасться. Ти ж старалася.

Спікся пляцик на черені, мама діставала з печі по шматочку, ділила дітям і Андрієві. Софійка слізьми поливала чорний від попелу матержаник і не знала, куди очі подіти від сорому.

*

* *

Голод повільно-повільно відходив із села, клацаючи своїми страшними зубами. Хто залишився живий, виходив-виповзав на ряст: діти накидалися на калачики на подвір’ї, обліплювали, як пташки, дерева, обдираючи глей, який був аж солодким. Сама природа допомагала кволим дітям рятуватися.

–

Не дуже наїдайтесь того добра, діти! – просила мати. – Аби не зашкодило вам.

–

Господи милосердний, не дай загинути нам, поверни до життя, – молилися ті, хто не впав під смертельною косою голоду.

Схудлі, бліді діти тепер ходили до школи, у якій давали посьорбати юшку, аж прозору. Веселощів, як перше, бувало, між дітьми, не чути. Ані пустощів дзвінких, бо хлопчики і дівчатка подорослішали за цей страшний час: їхні душі облягав страх, аби не повернувся знову голод у їхні хати. Діти по-старечому обговорювали те, що чули в родині:

–

Чи це справді кінець голоду? Чи є надія на сівбу? Чи вродить? Чи будемо на осінь з хлібом? Не приведи, Боже, страхіття таке пережити знову!

Ходила і Софійка разом зі своїми ровесниками до школи. Вчилася сумлінно, і за це її хвалили учителі. Закінчувала цього року семирічку, і перед нею постало питання: куди йти після школи? Залишатися в селі? Скніти на ланці, як мама, чи гибіти на фермі, як батько?

Уже був початок літа, надворі таке розливалося тепло, сонце гралося з листочками у їхньому вишнику, співали, не втихаючи, пташки. Дівчинка рвала вишні, раз по раз смакуючи ними і щось собі мріяла:

–

А гарний Терещенків старший син! Усі дівчата зі школи на нього задивляються. А він однак до них на хутір приходит

ь, кличе на човні покататися. Софійка так і не може збагнути, чи він із-за подруги їх обох на човен запрошує? Чи, може, через неї? І засоромилася своїх думок, бо хто ж із сільських дівчат не мріє про нього, такого красеня. І вчиться найкраще за всіх, і не дере носа, хоча батько – директор школи, а мама – учителька. У школі старшокласниці особливо та й, ніде правди діти, всі школярі були закохані в учителя Федося Петровича: зачаровані його глибокими знаннями з математики, фізики, слухали-вбирали в себе таємниці точних наук, старалися в усьому бути на нього схожими: він шанобливо і з любов’ю ставився до учнів, поважав їхню особисту думку, ніколи не нав’язував свою. Міг говорити із відмінниками і зі слабшими школярами з рівною повагою і розумінням. І такими ж добрими, чуйними, розумними були і його сини Борис і Юрій. Вони не хизувалися своїм походженням з інтелігентної родини, не гордилися глибокими знаннями, а були хорошими друзями сільським своїм одноліткам.