Час збирати метафори - страница 3

Раніше такого не було. Ну, бувало, що стукне і перестане, я не заперечую, але щоб стукало постійно…

– Твоя наївна забудькуватість розчулює. Стукає постійно, і стукіт цей із заднього плану періодично виходить на передній, подавляючи інші звуки. Він, немов крапля, довбає камінь частотою падіння. Втім, і силою теж.

– Думаєш?

Він знизав плечима, ми пригубили, не цокаючись:

– Намагаюся не думати, але не виходить.

Коли сам – самотності немає. Звідки їй взятися, хто її принесе? Самотність настає – я наполягаю на цьому слові, – самотність настає, коли самим бути перестаєш. Таке вже в неї, самотності, головна властивість: чим ширше коло, тим воно вужче. Замкнуте коло – найвужче. Наступ – це нав'язування чужих кумирів, інакше в чому сенс наступу?

– Хіба наполягаєш – ти? Ось дивись.

Він розкрив мій альбом на старій сторінці. Нові у мене теж є, але до них не достукатися.

– Чи не достукатися? Забудькувата наївність! – похитав він головою. – Переконайся в моїй правоті, як би мені не хотілося опинитися неправим.

Я із задоволенням, в котрий вже раз, подивився на витіюватий тризуб, ні на що не схожий, скільки не проводь паралелей. Та й меридіанів – пожартували ми одночасно, хоча обидва не залишилися повністю задоволені тонкістю жарту. Як світанок у незабутому, незабутньому полі, він світився жовто-блакитним світлом, і було свіжо й тихо, а тому несамотньо – хіба може бути самотньо, якщо ти – сам? Якщо немає чужих кумирів.

– Подивись, – порадив він. – І вслухайся.

Тиша відходила від нас. Я вдивлявся в облямований зубцями тризуб і починав розуміти: причина – в стукоті. Тризуб все ще не переставав мерехтіти і виднітися, але тиша йшла нечутними кроками, розсіюючись і поступаючись місцем все більш наполегливому стукотінню, що заважало мені бути одному наодинці з блакитним світанком, що піднімався над жовтим полем і тихо опускався на нього. Самому на по-ранковому жовтому піску, що обрамляв блакитне море і цим же морем обрамлений.

Стукало.

На піску, що поступово втрачав жовтизну, на пшениці, що повільно зминається, на воді, що чомусь – чомусь? – чорніє, казна-звідки проявлялися сліди. Вони з’являлися в такт ритмічному стукотінню: стук – слід, стук – слід, і знову стук – і знову слід.

Слід, схожий на штемпель, з яким лист ніколи нікуди не піде, скільки б його не чекали там, за полем, за піском, за морем і небом.

– Ну от, а ти, судячи з усього, думав, що на воді сліди не залишаються? Бачиш, які чіткі? Це тому, що вода почорніла. На блакитній або бірюзовій – хіба вони б залишилися, ці сліди, що не припиняють ритмічно стукати?

Як багато чужих кумирів. Сліди належать явно не їм, але одні, я думаю, неможливі без інших. Стук відповідає чужим кумирам, в них є щось спільне, адже кумир на те й кумир, щоб залишити слід. Його створюють саме з цією метою, хоч і сказано – не сотвори.

– Ти виправдуєш свої кумири і заперечуєш чужі?

Хотілося відповісти не замислюючись, але слів не вистачало: напевно, їм заважав підбирається все ближче стук.

Він махнув рукою кудись у бік заходу сонця:

– Не звертай увагу, розвійся. У мене є вірний засіб: чергове оповідання.

Я пустив по воді плоский камінчик, і він потонув, коли наткнувся на твердий слід, не знайшовши місця, де б слідів не було.

– У мене теж, – зізнався я.

Це легко – якщо зізнатися хочеш, а не змушений.

Про оповідання не можна з певністю сказати, про що воно. Інакше це не оповідання. Не краще й не гірше – просто не оповідання, як би воно не намагалося ним прикинутися. Лише замкова щілина, до якої підходить будь-який ключ.