Книга Застою. 1965–1976 - страница 18

– Касандрочко моя люба! Це тобі Віктор сказав або Рафаїл? – спитав чоловік насмішкувато, поступово оговтуючись від шоку.

– Ні, про це я сама здогадалася. Я ж у тебе Касандра, чи не так?

Спати полягали рано, при цьому навіть малий Валерка вгомонився і заснув напрочуд швидко. Леонід прокинувся від тужливого оглушливого гуркотіння, немов грізний Карпатський Велетень, про якого в дитбудинку розповідала Ірма, раптом заграв на довжелезній трембіті. Поглянув на будильник: лише 5:15 ранку!.. Підбіг до вікна, визирнув на темну вулицю…

Як раптом на північній частині небокраю блимнув вогняний спалах, і за якийсь час по тому завібрувала земля. Гудіння наростало, ніби щось велике і страшне повільно, але впевнено котилося просто на їхній дім.

Леонід перелякано заметушився по кімнаті й негайно виявив, що Гелена не спить, а з цікавістю спостерігає за поведінкою чоловіка.

– Гелю, війна! Америка нас бомбить!!! Літаки чуєш?!

– Заспокійся, Льоню, не вір газетним пліткам. Особливо тому, що друкують у журналі «За рубежом»[25], – ласкаво прошепотіла Гелена й додала заспокійливо: – Ніяка це не війна, це всього лише землетрус.

Раптом земля під будинком повільно заворушилася, немов підземні сили вирішили нагадати людям про своє існування. Потім зарипіло й заскреготало. Будинок затремтів, як перелякане звірятко, якому хочуть завдати гострого раптового болю. Протягом кількох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхів, земля крекотала і звивалася, будинок трусився в жорстокій пропасниці. Було чутно, як за стінами у сусідів б’ється посуд у шафах і буфетах. Потім з гучним рипінням ліжко поповзло до стіни.

– Може, побіжимо на вулицю?! – у відчаї Леонід схопив її за руку.

– Ні, не варто, – відповіла дружина напрочуд спокійно. – Там холодно і небезпечно, зараз почнуться сильніші поштовхи, щось впаде, здійметься пилюка, дихати буде нічим. Та й не пройдеш ти сходами: сусід Юра вже почав витягати з квартири меблі.

Леонід прислухався: справді, щось жалісливо рипіло і тріщало на сходах… Раптом земля здригнулася від жахливого, неймовірної сили удару! Звідусіль залунали гучні зойки смертельно переляканих людей. Леонід розчахнув вікно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там відбувалося: земля дибілася й осідала, то оголюючи, то знов ховаючи рвані глибокі тріщини. Припарковані біля будинків автівки кидало вперед і назад. Дерева ламалися, немов сірники, й виверталися з корінням, утворюючи завали.

З будинків на вулицю вискакували люди, босі й напіводягнуті: хтось в спідньому, хтось навіть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Під акомпанемент пронизливого передзвону віконних шибок, гуркотіння уламків цегли, скреготання металу й інші звуки руйнування споруд вони кидалися врозтіч, бігли навмання в пропилену темряву – лише б подалі від будинків.

Дехто примудрявся вскочити в автівку й навіть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й відірваними дошками, об’їжджаючи бетонні плити, що хтозна як повиповзали на проїжджу частину. Ось один з легковиків (мабуть, через погану видимість) на величезній швидкості влетів у ріг будинку, відскочив від нього, немов тенісний м’ячик, налетів на бетонний брус. Від удару через вітрове скло вилетів водій і, розпластавшись на заваленому сміттям асфальті, нерухомо застиг у калюжі власної крові, безладно розкинувши руки й ноги…