– Це тебе кличуть, світлосте, – бадьоро відрапортував рудий дурень. – Не в'їхав? Це буває, з перевтоми… Може, гукнути хазяїна? Нехай разсольчику спроворить…
– Ось я, наприклад, барон фон Шмуц, – виразно, по складах, як дитині, роз'яснив Конрад, для переконливості тицьнувши себе в груди пальцем. – А ти хто?
Веснянкувата пика здорованя розпливлася ще ширше.
– Ух ти! Барон! Справжній! А вони мені: ти, Коше, кажи йому «світлість», бо по шиї накостиляє! А ти ніяка не світлість, ти цільний барон!
Уже легше. Виходить, кличуть бовдура Кошем.
– Так, я барон. А ти, Коше, хто?
– А я не барон! Не-а, не барон я, мамою клянуся…
– Слухай, малий, ти мені всю печінку…
– О! Точно! А звідки ти, світлосте, визнав, що я Малий? Тільки в нас, у Глухій Пущі, кажуть не Малий, а Малой. Кош я Малой, за сестричкою сюди бігцем біг. А наші кажуть: немає твоєї сестрички. Пропала Агнешка, згинула…
Здоровань зажурився, безумдно граючись намистом. Ластовиння поблякло, на вилицях виступили жовна. Барон дивився на старшого брата Агнешки-квестора, а в голові стрімко обертався уривок жалюгідних архівних відомостей: «З осілих гомо-люпусів Глухої Пущі». Луною здалека вторив лемент рудого: «Там собака! Великий! Величезний!»
Цього не могло бути, тому що цього не могло бути ніколи.
Перевертень боїться собак?! Син Стояна Малого, учасника собачих боїв?! Чи після трагічної загибелі батька в юнака-гомолюпуса виник непереборний жах… Нісенітниця! Це псяче плем'я, якщо не брати до уваги спеціально навчених бійців, перевертнів за версту обходить. А раптом сцена в покоях баби Вертенни була розіграна навмисне? Прикинувся, ніби злякався пса-невидимки, вломився, наплів сім коробів гречаної вовни…
Навіщо?!
За часів Конрадової юності, коли він служив молодшим товаришем квізитора Ліпуна, чоловіка суворого, але відхідливого, король Едвард І прийняв до розгляду чолобитну трьох ватажків зграй, інакше кажучи «вовчих князів» – Древця Келдераря, Лекси Мануша й старезного діда Вайди. Уклінно припадаючи до стоп його величності, ватажки перевертнів благали окреслити для їхніх зграй «рубіж осідлості» з подальшим наданням реттійського громадянства. Довіряють, значить, долі, клянуться у відданості та законослухняності; зобов'язуються, якщо годуватимуть, у ліс не дивитися. Король зглянувся на благання перевертнів. Він взагалі був освіченим монархом: писав вірші, вивчав праці філософів, хотів скасувати страту, але після «Справи про Майтракського людожера» передумав. Словом, західна частина Глухої Пущі, Ближні Лугівці та Шнарант, що межує з Фільчиним бором, королівським указом відійшли для розселення осідлих гомолюпусів.
Так їх стали називати на відміну від гомолюпусів диких, позастанових, громадянства позбавлених, а тому доступних для облав і гонів за ліцензією Департаменту Ловитви.
Років за десять, при Едварді II, осідлі гомолюпуси домоглися почесного права служити в армії, а дехто з «вовчих князів» отримав дворянство. Наприклад, Лекса Мануш, котрий під Вернською цитаделлю очолював «ескадрон смерті», сформований з одноплемінників Мануша. Цей загороджувальний загін понад дві години утримував прорив «олов'яних солдатиків», поки капітан Штернблад не пробився крізь ряди мерців-гвардійців, які не гинули й не здавалися, і не зарубав власноручно мага-ренегата Юшика Бренбоу. Мерзотник навіть за мить до загибелі продовжував лити олово у формочки і слати големів у бій.
