– З люб'язним Кошем ви, бароне, як я розумію, вже знайомі? Залишився ще один – і ми будемо в повному складі. Не підкажете, як звати шостого квестора?
– Санчес Панчоха. Гадаю, графе, шостого родича ми не дочекаємося.
– Чому?
– Я зробив ряд довідок. Санчес Панчоха – злодій. Якщо завгодно, злодій-ідеаліст. Батько невідомий, теперішнє місцезнаходження матері – теж. Відверто кажучи, навряд чи тут з'явиться хто-небудь із лідерів Синдикату Маландринів. У цьому середовищі особливі уявлення про честь і взаємодопомогу. Особливо це стосується ідеалістів.
– Ваші напої, добродії!
У залі з'явився Амадей Вольфганг Трепчик з тацею в руках. Хазяїн спритно маніпулював замовленням – кухоль пива з шапкою піни, олов'яний кубок, над яким курилася пара, але сам вміст залишався загадкою, вузький скляний келих із червоним вином, і ще один келих, присадкуватий і пузатий, з бурштиновою рідиною.
Конрад з першого погляду впізнав золотий ром.
Не чекаючи, поки хазяїн рознесе напої, Кош Малой кинувся назустріч, схопив кухоль з пивом і блаженно припав до нього. Над верхньою губою здорованя утворилися чудові «вуса» з піни.
– А до мене, значить, неповага? Холодне питво притяг?! – злісно заскрипіла з кутка Аглая Вертенна. – Звеліла ж йолопові: гаряче подавай! Де там, схололе тягне! Формідонт тобі навстріч і пацючий хвіст у печінку!
Лаючись, баба дивно жестикулювала. Лівою рукою вона колами погладжувала себе по животі, а правою – гупала по підлокітті крісла. Ритм виходив рваний, складний і викликав роздратування. Зате кола виходили плавні та заспокійливі. Барон здригнувся й відвернувся. Незважаючи на довгі роки служби, його не переставало дивувати безпричинне шкідництво людське. Не скуштувавши, впевнитися, що хазяїн несе «схололе»? Коли кубок виразно парує?!
Природна сварливість причин не шукає.
– Даруйте, пані! Вмить скип'ятимо! І корички, розмаринчику… А ви чого бажаєте, ваша світлосте?
– Ром «Претіозо». Доставлений сюди моїм камердинером.
– Як і його сіятельству, задоволено кивнув Трепчик.
Піймавши здивований погляд барона, він пояснив:
– У мене, ваша світлосте, і без чужих камердинерів у льоху всього повнісінько. Могли б не турбуватися даремно…
Роздавши напої, він викотився з зали із самотнім бабиним кубком на таці.
– Отже, пані та панове, почнемо. Прошу вас, графе.
Рівердейл замислено погладив борідку, збираючись із думками.
– Знаєте, бароне, нічого особливо примітного в речах онука я не знайшов. Крім дріб'язку. Два клинки, палаш і дага здалися мені… Як би це точніше висловитися? Повірте, Джеймс чудово знається на зброї. А ці клинки… Флорингенська сталь, ділянки нешліфованої окалини… Візерунок «криптомерія» … Можу лише припустити, що внук неабияк витратився на шляху Добра, якщо зважився придбати подібну… Е-е-е… зброю. Ой, даруйте, хазяїн приніс надто повний келих!
– Дякую вам. Містрис Форзац? Ви нічого не хочете сказати?
Брюнетка немов опам'яталася. Відсутній вираз на мить покинув її гарне, але малорухоме обличчя.
– Ні.
– Ви впевнені?
– Впевнена.
І містрис Форзац знову втратила всякий інтерес до того, що відбувалося.
– Дякую вам. Негативний результат – теж результат.
Конрад старанно дотримувався ввічливої незворушності.
Хоча бесіда із цією пані – задоволення із сумнівних. А вже до баби звертатися не хотілося й поготів. На жаль, життя виткане не з самих лише приємностей.
– Що скажете ви, пані?
– Що скажу, що скажу! Не можна перед походом обнови купувати. Прикмета погана. Казала Лайзочці! – баба схлипнула басом. – Новісіньке в неї все, от що я вам скажу!
