– Відчиніть! Негайно відчиніть! Грабіж серед білого дня, стаття… Параграф!..
Стряпчий Терц стояв на посту.
Другий голос, утробний бас, що підхопив вступ Терца, впізнати не вдалося.
– І-е-е-ех! Х-хи-и!
Зате він пролунав у супроводі оркестру: гуркоту і тріску. З аранжування увертюри залишалося припустити, що у фіналі хазяїнові готелю доведеться оплатити ремонт зайвих дверей. До речі, ось і наш друг: стогони Трепчика-молодшого пішли з холу коридорами і сходами хвилею скорботного вібрато.
Трепчик дав відмашку цілому хору співаків, що тільки й чекали команди:
– Тримай!
– Тримай злодія!
Судячи з нижніх регістрів, розташовувався хор у протилежній, Білій залі. Яскрава, експресивна секста в мінорній гармонії, зазвучавши одночасно із квінтовим тоном дверей, виламаних разом із одвірками, збурила гострий дисонанс. Так у трагедії «Зоря» відкривається знаменита «фанфаражаху», контрастно провіщаючи майбутню тему радості.
Пізніше Конрад не раз замислювався: чи дійсно він все це почув у деталях і подробицях, чи тільки вловив загальну тональність чутливою квізиторською душею? А зараз він просто кинувся геть із Чорної зали, супроводжуваний додатковим дуетом стариганів, і побіг, помчав…
Гадаєте, на другий поверх? У епіцентр катавасії?!
Невірно гадаєте.
Вилетівши з парадного входу надвір, барон побіг уздовж світлої половини «Притулку», огинаючи будинок, до Четвертого тупика, куди виходили вікна квесторських покоїв. Інтуїція мчала поруч, схвально киваючи. Інтуїція знала: бігти треба не туди, де ламають, а туди, де б'ють.
Вона виявилася всюди права.
– Бий злодюгу! Ти ба, зараза…
– У дихало йому!
– До печінок!
– Н-на!
Трудова артіль майстрів, що ремонтували Білу залу, пострибала у вікно, звівши нанівець зусилля багатьох годин роботи. Тепер вони, скупчившись у тупику, дружно гамселили спійманого лиходія. Мабуть, за час ремонту перейнявшись ідеалами добра, майстри тільки й чекали можливості втілити їх у життя.
Пійманий добродій був одягнений ремісником, дотримуючи заборони на брижі, буфи та пір'я; навіть фартух на ньому був – як і на більшості трудяг. Цей факт лише подвоював жагу відплати:
– Перевертень!
– Чесних людей ганьбити?
– Чесних людей грабувати?
– Н-на!
– Пр-р-рипинити! Всевидющий Приказ! Відставити самосуд!
Важко дихаючи, месники розступилися, даючи баронові
пройти до затриманого. Все було зрозуміло. Видавши себе за робітника, злодюга приставив до стіни драбину й тихенько заліз у відчинене вікно. Конрад задер голову: до Германа ліз, скотина! Стяг на підлогу покривало, розкидав речі… «Стратагеми», і ті взяв, спокусився дорогою палітуркою. А як злякали, так і плигонув зі здобиччю через підвіконня. Ба, вчепився у вузол: не віддерти. Мало до смерті не забили, вже годилося молитися про блаженне пристановище! – ні, мовчить і тримає мертвою хваткою…
Книга племінника, що випала з вузла, розтоптана черевиками, остаточно позбавила барона холоднокровності.
– Встати! Встати, мерзотнику!
– Не можу, – похмуро буркнув мерзотник. – Ногу зламав. Чорта б два ці серви-задрипанці мене наздогнали, коли б не нога…
Злодій підняв розбите обличчя, і Конрад упізнав негідника.
– Гвоздило?! Він же цей… як тебе? Втікач-нелегал з Бадандена?
– Ім'я забув? – через вибиті зуби злодій шепелявив. – Фартить тобі, хорт… Дарма, дасть Нижня Мамка, поквитаємось…
З вікна пограбованих покоїв висунулася солодка парочка: стряпчий Терц і Кош Малой.
