. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А я шовінист.
Хай вішають!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Павло Грунський
СОН
(Ну, звичайно, в Різдвяну ніч)
7 січня 1920 р.
Приверзлося!
Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!
І так кожне Різдво! Чого тільки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.
– Були книжки, вчителі в мундірах, еполєтах, окулярах.
– Були врядники, справники, пристава, губернатори.
– Усього було!
Раз навіть автономисти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.
– Але такого, як цю ніч, єй-же Богу, не було.
– І де воно в дідька взялося?!
– Та ріжноманітне яке?!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Розумієте, стою ніби-то я за Кам’янцем на Борщівській соші.
Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.
Щось, гадаю, буде! Коли так!
Озирнувся! Аж, ось з міста виходять усі значить представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.
– Що, собі думаю, це все значить?
– Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.
Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!
А Борей тиче мені квача й мазницю.
– Маж!
– Кого, – кажу, – дядінька?!
– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!
– На віщо, – кажу, – дядінька?!
– Щоб дуже!
– Та ви всі, – кажу, – й так, Слава тобі, Господи…
– Маж! – та тупне.
– Видихаємось!
Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.
Регочуться. Раді!..
Аж ось писар як не підскоче до мене, та як не крикне:
– Кричи!
– Що?! – кажу.
– «Славу» кричи!
– Кому?! – кажу.
– Народові! Державі!
– Народові, – кажу, – можна!
І державі можна!
Обернувся до Винниці та як гаркну:
– Слава Народові!!!
І… прокинувся…
* * *
Не спав довго.
Нарешті, задрімав. Коли знову!!
Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.
– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!
– До лона, – каже, – матері твоєї.
Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!
– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..
– Мовчи, – каже. – Лети!
– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!
Летимо…
А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.
Летимо…
Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.
І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:
– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вѣрующий» в мене залишився…
Наблизились. Чую, ніби голос.
– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…
