Остап Вишня. Невеселе життя - страница 13



. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А я шовінист.

Хай вішають!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Павло Грунський
СОН
(Ну, звичайно, в Різдвяну ніч)
7 січня 1920 р.

Приверзлося!

Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!

І так кожне Різдво! Чого тільки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.

– Були книжки, вчителі в мундірах, еполєтах, окулярах.

– Були врядники, справники, пристава, губернатори.

– Усього було!

Раз навіть автономисти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.

– Але такого, як цю ніч, єй-же Богу, не було.

– І де воно в дідька взялося?!

– Та ріжноманітне яке?!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Розумієте, стою ніби-то я за Кам’янцем на Борщівській соші.

Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.

Щось, гадаю, буде! Коли так!

Озирнувся! Аж, ось з міста виходять усі значить представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.

– Що, собі думаю, це все значить?

– Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.

Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!

А Борей тиче мені квача й мазницю.

– Маж!

– Кого, – кажу, – дядінька?!

– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!

– На віщо, – кажу, – дядінька?!

– Щоб дуже!

– Та ви всі, – кажу, – й так, Слава тобі, Господи…

– Маж! – та тупне.

– Видихаємось!

Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.

Регочуться. Раді!..

Аж ось писар як не підскоче до мене, та як не крикне:

– Кричи!

– Що?! – кажу.

– «Славу» кричи!

– Кому?! – кажу.

– Народові! Державі!

– Народові, – кажу, – можна!

І державі можна!

Обернувся до Винниці та як гаркну:

– Слава Народові!!!

І… прокинувся…

* * *

Не спав довго.

Нарешті, задрімав. Коли знову!!

Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.

– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

– До лона, – каже, – матері твоєї.

Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!

– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..

– Мовчи, – каже. – Лети!

– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!

Летимо…

А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.

Летимо…

Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.

І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:

– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вѣрующий» в мене залишився…

Наблизились. Чую, ніби голос.

– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…