Про яке село йде мова? Про те, відповідає Вишня, що було «на шостому році революції», себто в кінці 1922 чи на початку 1923, себто мало не вісім років тому. Яке це село? Це те саме село, що радвлада дістала його від старого режиму – дике, з забобонами, напівголодне. Що побачив Вишня в цьому селі, крім дичавини, яку залишив нам у спадщину царат? Що він підкреслив? «Патріярхальну незайманість»? Брехня! Саме «займаність» підкреслив він. «Уже помітні, – пише О. Вишня, – впливи церковних справ на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, старі й міцні, як дуб, церковні традиції. Атеїсти є. Кипить парафія». Помітив Вишня й підкреслив в цьому давньому селі й «арку» й «трибунал». Правда, «морфолог» не задоволений, що автор замість арки не побачив «трактора», але Вишня ж невинний, що «інфернальний філософ геніталій» не поцікавивсь узнати, скільки тракторів було на селі вісім років тому. Про що свідчить, скажімо «арка»? «Арка» та свідчить про таку «патріярхальну незайманість»: «тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього з очей і бороди: – Ось які ми». А на «той рік» ця «патріярхальна незайманість» думає «такого трибунала вшкварити», якого і «в столиці нема». За що ж любить автор це село? Він любить це село не за «патріярхальну незайманість», а саме «за можливості необмежені». Так це називається підкреслювати «затишність села»? Вишня поділяє село «дуалістично»: на «офіціяльне» й «так собі». Але хіба ж ви не бачите, тов. Европенко-Европацький, що це іронічне поділення, зроблене спеціяльно для паничиків, які в «арці», «трибуналі» і т. д. не помічають порушення його, села, «патріярхальної незайманости». Не бачите?
– «Досить нагадати, – пише Полторацький, – хоч би з «усмішки» «Пошти що й здря», як селянин-деґенерат відмовляється від культурних нововведень… щоб відчути, як не подібний до вишниного селянина є той, хто переходить на суцільну колективізацію. Правда, «усмішка» ця написана очевидно тому кілька років, але 1) вона діє й зараз у масовому тиражі і 2) хіба автор не міг зобачити в селянинові тих природних даних, що виявились тепер у вигляді нечуваних темпів колективізації»?
Ви пробачте, тов. Европенко-Европацький, але, читаючи «монографію», я, їйбогу, гублюся й ніяк не можу дати собі відповіді, чого більше бракує авторові цієї, пробачте на слові, розвідки: вміння думати чи елементарної літературної чесности. У гуморесці «Пошти що й здря» О. Вишня показує й висміює не дегенерата, а звичайнісінького собі селянина-індивідуала, яких індивідуалів тільки через вісім років залишилося у нас до 50 %. Висміює він цього селянина в той спосіб, що селянин, прочитавши цю гумореску, ніяк не може не бачити, в яке зачароване коло потрапив він зі своїм пошматованим одноосібним господарством. В гуморесці слова «колективізація» не вжито. Але це: «та якби ж земля вкупі», «правильна сівозміна», «просапні» і т. д. Але це: «Та чого ж ви землеустрою не переводите? – Думали. – Ну? – Записалося чоловіка з двіста п'ятдесят. – Ну? – А ті не хотять. – А чому не хотять? Та земля не однакова», – все це не тільки підказує слово «колективізація», але й агітує саме за нею. Що цей селянин не подібний до того, який «переходить на суцільну колективізацію» – це так, але при чому ж тут «Вишнин селянин»? Чи може я, скажімо, пишучи про Полторацького, тим самим теж роблю його «своїм»? Що ж до того, що ця «усмішка» діє зараз у масовому тиражі, то і… слава тобі Господи! Пояснювати перевагу господарства колективізованого над господарством індивідуальним треба не тільки 50 % неколективізованим, але й де кому із 50 % колективізованих. І коли цю «усмішку» написано очевидно кілька років тому, то це тільки робить честь нашому гумористові.
