У Нюрки трохи відлягло від серця. Раз міліція патрулює, виходить, не зовсім глухомань. Буде хоч кого на допомогу покликати. Та й таксі вона відпускати не збирається.
– Зачекайте мене тут. Незабаром назад поїдемо.
– Це скільки завгодно, – із задоволенням пробасив таксист, приймаючи м’ятий червінець.
Нюрка вибралася з машини, оглушливо ляснула дверцятами і рішуче попрямувала у двір. Мимохідь глянула на годинник. Без п’яти дванадцять. Це добре.
Спізнюватися вона не любила.
Темрява за воротами була рідшою, ніж здавалося з вулиці. З-під ніг метнулася кішка, ледве не забезпечивши пізній гості інфаркт міокарда. Блідо-жовта доріжка світла лежала на трьох корявих сходинках. Нюрка піднялася сходами, штовхнула двері, вони мерзотно скрипнули.
Вузький коридор, тьмяна лампочка під дротяним ковпаком; плями кіптяви від сірників, що прилипли до стелі. Стіни поцяцьковані паскудством і гаслами „Металіст“ – чемпіон!». На диво, замість очікуваного смороду котячої сечі, запах тут панував приємний. Пахло освіжувачем повітря «Жасмин з лимоном» і ароматним тютюном Captain Black: в куражі й при грошах, Нюрка сама іноді курила ці сигарилло.
За високими дверима у кінці коридору бубоніли приглушені голоси.
«От зараз заявлюся до незнайомих людей посеред ночі, з’ясується, що вони про ковен ні сном, ні духом…»
Нюрка приречено зітхнула і постукала.
– Заходьте, не замкнено!
На японському столі з різьбленими драконами і збирачами рису, безтурботно дригаючи ногами, сидів знайомий панк. Він голосно сьорбав каву з кришталевого келиха. Нюрка аж зраділа: принаймні знайоме обличчя. Сьогодні гребінь у панка виявився ліловим із золотавими прожилками. Пірсинг підсилився: кручена змійка звисала з підборіддя на комір порізаної лезом шкірянки. Тільки зараз Нюрка примітила, що порізана шкірянка не абияк, а, можна сказати, художньо. Порізи складалися у мудрований візерунок, який був навіть по-своєму витончений.
«Зате джинси цього разу цілісінькі…»
Шкіряними латками у вигляді блискавок Нюрка вирішила знехтувати.
За другим столом – звичайним, двотумбовим – сиділа блондинка розміром з гіпопотама, у небесно-голубому платті з рюшами. Вона зосереджено клацала клавішами комп’ютера, ігноруючи відвідувачку. Поруч із клавіатурою лежав гросбух застрашливого об’єму, під стать блондинці, і височів хисткий штабель папок з паперами.
– Здрастуй, моя Нюрко, здрастуй, дорогенька! – вишкірившись, фальшиво затягнув панк, розгорнувши свої граблі нібито для обіймів. Кава при цьому ледь не вихлюпнулася на байдужу блондинку.
На зап’ясті фігляра огидно запілікав електронний годинник.
– О, північ! – зрадів панк. – Ви по-диявольському пунктуальні!
– Заходьте, сідайте, – відволіклась на секундочку блондинка. – Кави хочете?
Правильно, після цієї кави до ранку не заснеш… Ай! Чернець, згинь!
Це панк, звісившись зі столу-японця, ущипнув блондинку за пишні тілеса.
«Чернець?!»
– Інокентій Інокентійович! – відповів красень на німе запитання. – Можна просто Кеша. Чернець – тільки для Валюхи, по суботах. Правда, Валюха-стрибуха? Добре, приступимо.
Він став серйозним, витяг з-за пазухи якусь роздруківку і заходився звіряти.
– Гаврошенко Ганна Павлівна, 48-го року народження?
– Т-так…
– Адреса… ну, у вас я був, адреса правильна… Паспорт?
Нюрка продиктувала по пам’яті номер і серію, і Валюха відбила на клавіатурі
хвацький дріб. Перевіряти блондинка не стала: чи знала дані Нюрчиного паспорта заздалегідь, чи довіряла.
