– Ну-бо, продовжимо екзекуцію…
Питань було багато. Здебільшого стандартні, канцелярські, як при працевлаштуванні: освіта, попереднє місце роботи, номер ліцензії Мінохорони здоров’я, номер диплома курсів народних цілителів і екстрасенсорики, ІНН (добре, що здогадалася всі папери з собою захопити!), сімейний стан… Але зустрічалися й унікальні, що б’ють по нервах:
– Галюцинаціями не страждаєте? Неврастенія? Параноя?
– Ні.
– Мандеп?
– Що?!
– Маніакально-депресивний психоз?
– Ні!
– Шизофренія? На обліку в психдиспансері не стоїте?
– Ні!!!
– Як волієте працювати: з явищем чи без?
Розумно вирішивши, що з двох бід треба вибирати менше, – тільки явищ мені й не вистачало! – Нюрка коротко відрізала:
– Без!
– Розумне рішення, – покивав Інокентій, розпушивши гребінь. – Для чого вам зайві турботи, вірно? Зодіакальне зрушення при роботі враховувати будемо?
– Звичайно! – без докорів сумління випалила Нюрка. Позначилися професійні навички.
– Прекрасно. Просто чудово! Валюха, у базу внесла?
– А ти як думаєш, йолопе?
– От і все, Ганно Павлівно. Зараз ми випишемо вам реєстраційний номер – і ви вільні. Їдьте додому, відпочивайте, а з понеділка – вперед до бою! Приступайте до роботи. Уже, так би мовити, офіційно. Під патронатом.
– А… договір? Розписатися десь треба? – оторопіла Нюрка.
– Кров’ю?!
Очі Інокентія спалахнули пекельним вогнем, верхня губа, тремтячи, поповзла догори, готуючись оголити ікла. Нюрка охнула, позадкувала, але мерзенний Чернець заіржав наче справжнісінький жеребець. Валюха теж пирснула в кулачок.
– Нюра, Нюра, до чого ти дурна! – Чернець, кривляючись, приставив пальці до голови, імітуючи роги. – Їдь додому, на таксі розоришся. Ось, тримай.
У руках у Нюрки виявився бруднуватий прямокутник паперу, де корявим «лікарським» почерком було виведено: «Гаврошенко Ганна Павлівна. ТОВ „Харизма Ltd“. Реєстраційний номер NSQ127418/3-а». Дата. Витіюватий підпис. Знайома печатка з грифоном.
Усе.
– Якщо виникнуть питання – пред’явите, і питань не стане.
– Спасибі, – машинально подякувала Нюрка.
– Добраніч. Відпочивайте.
– До побачення.
Нюрка йшла до машини, яка її очікувала, не помічаючи, що пританцьовує на ходу. Зараз вона страшенно скидалася на веселу відьму, яка повертається додому з нічного шабашу. По землі ступала – наче по повітрю пливла. Але збоку Нюрка себе не бачила, а більше дивитися не було кому. Таксист читав газету «Совершенно секретно», бурмочучи: «Так їх, гадів! Так!..», і відірвався від тексту, коли Нюрка голосно ляснула дверцятами, всідаючись на заднє сидіння.
– Назад, додому! – скомандувала вона.
І солодко потягнулася, хруснувши хребцями.
Нюрці було добре. Легко і спокійно. Уперше за останній тиждень.
– Доброго ранку. Я був у вас минулої п’ятниці. Ми домовилися на вечір понеділка. Пам’ятаєте? Ну і лади. Як із реєстрацією?
Спершу Нюрка під настрій хотіла відповісти пам’ятному бичку, що це не його собача справа. Але вчасно передумала. Сухо, з достоїнством повідомила, звірившись із залишеною візиткою:
– Усе в порядку, Бориславе Олеговичу.
– І номер у вас тепер є? – допитливий бізнесмен вчепився мертвою хваткою.
Якщо він так справи веде, то звідки проблеми з бізнесом?
– Є. Але це, як ви розумієте, не телефонна розмова, – добре вийшло, вагомо. Бичок аж засопів з поваги. – Якщо бажаєте, можу пред’явити вам номер при особистій зустрічі.
– Що ви, Ганно Павлівно! Ви у мене на повній довірі! – дивним чином позадкував клієнт. – У п’ятнадцять по восьмій вас влаштує?
