Дівчатка віддавали перевагу іншим іграм. Вони робити так звані "секрети". В землі викопувалася ямка. Дно її ретельно вирівнювалося, із квіточок, фантиків та іншої марниці викладався візерунок, часом досить гарний. Дівчата хвалилися одна перед одною своїми секретами й ретельно приховували їх від хлопців. У всьому тому, як у краплині води, відбиваються в чистому, ще не скаламученому вигляді стосунки поміж чоловіками та жінками. Жінки, витворюючи довкола себе ореол таємничості та винятковості, жадають привабити чоловіків, що заклопотані війнами та бізнесом.
Та наше захоплення виготовленням грошей було нетривалим. Хоч як ретельно вимальовував би ти їх і хоч скільки нулів на них не приписував, купівельна спроможність у них була нульова. І, звичайно, завжди знаходився йолоп, що, всупереч усім угодам, приписував на своїх примітивних грошах додаткові нулі й відразу знецінював усю працю решти. У дворі на майдані Потьомкінців, де мешкав мій знайомець Віталик, хлопці цю проблему вирішили, причому економічним шляхом. Система була проста, логічна й діяла декілька років. Гроші були конвертовані в радянську валюту. Курс був нормальний: сто рублів дитячих грошей дорівнювали одній копійці радянських. Якщо ви гадаєте, що нулі можна було малювати нескінченно, то помиляєтеся – до обігу приймалися лише купюри вартістю 100, 150 і 200 рублів. Гроші міг випустити кожен, та щоб вони зробилися справжніми, потрібно було внести в банк, що ним завідував Віталик, по копійці за сто рублів. Тоді гроші за підписом банкіра, касира і з відбитком печатки ставали справжніми. Якщо заходила така потреба, то в банку вільно обмінювалися дитячі гроші на радянські. За того часу навіть на копійку можна було купити сірники, склянку газованої води, перо чи шкільну гумку, три копійки коштувала булочка і проїзд у трамваї.
– Навіщо ж випускалися ті гроші? Платили б собі просто копійками та й годі, – поспитав Олесь.
– Відразу видно, що ти на грошах мало розумієшся. По-перше, чи багато знаєш ти людей, що випускали свої гроші, та щоб вони були справжні й на них можна було щось купити? По-друге, чи можете ви про себе сказати, що ви зробили пістолет і продали його не за жалюгідних десять копійок, а за тисячу рублів? У тому дворі траплялися історії й крутіші, й усі вони були чистісінькою правдою. Поки батьки надривалися за жалюгідні копійки, діти орудували тисячами.
Дід із погордою глянув на внука.
– Нічого, прийдемо додому, я покажу тобі маленький скарб. Хоч ти й гадав, ніби ми нічого путнього в тієї бабці не знайдемо.
– Нічого я не гадав. Я просто хотів тобі нагадати, що мама просила купити огірків. Але побачити скарб – це просто-таки чудово!
Вони прийшли додому й вислухали все, що думає мама про людей, котрі забулися купити огірків. Не знати, як дідові, та Олесь думав лише про обіцяний скарб.
І от вони з дідом підходять до стінної шафи. То не просто шафа. Дім у них старовинний, збудували його ще на початку минулого століття. Стіни зроблені з черепашника або ж, по-одеському, ракушняка. Це такий м'який жовтий камінь, що з нього збудована половина одеських будинків. Стіни з черепашника товсті, тож практичні одесити роблять у них ніші, де ховають різне добро.
Олесь відчинив стінну шафу, але там, як завжди, стрункими рядами стояли підручники. Жодного натяку на скарб не було. Костянтин Іванович витяг декілька книг і підняв клапоть шпалерів.
