– Його високість ятаган Фархад іль-Рахш фарр-ла-Кабір!
Малі сокирки-близнюки з жахливим іменем, яке я вже встиг забути, вишикували своїх коротунів-придатків по краях церемоніального помосту, розійшлася килимова завіса – і ми побачили сивобородого Придатка в білій пуховій чалмі й халаті кольору індиго з вигаптуваними на плечах золотими трояндами. На темних зморшкуватих Придаткових руках лежав найдавніший ятаган роду Абу-Салімів та й усієї династії фарр-ла-Кабір – їхня високість Фархад іль-Рахш, простий важкий клинок без срібних насічок, самоцвітів чи триколірних китиць.
Фархадів одяг допасовувався якнайкраще: дерев’яні піхви з мореної магнолії, покриті чорним лаком і перехоплені п’ятьма бронзовими скобами-накладками. Лише тепер я збагнув, наскільки іль-Рахш виділяється на нашому розкішному роззолоченому тлі. Було в його простоті щось упевнено непомітне, мовби знав ятаган Фархад якусь істину, невідому нам, і цієї миті я готовий був повірити, що іль-Рахш і справді прийшов до нас із легенд, а не із сусідньої з помостом кімнати…
На підвищення занесли колиску, пов’язану синіми стрічками із золотим гаптуванням – кольорами дому фарр-ла-Кабір. Навколо спішно порозставляли крилаті кадила з жовтого металу у формі казкових чудовиськ, із пащі яких вився сивий димок, а в очницях криваво мерехтіли рубіни. У куріннях, мабуть, були таємні домішки, бо немовля-Придаток, яке доти вовтузилося й пищало в колисці, раптом заспокоїлося й замовкло.
В голові колиски встановили високу палісандрову підставку, потемнілу від часу, як руки Фархадового Придатка – лише час у дерева й плоті був різний – і Придаток став за підставкою, обличчям до гостей, а тоді високо підніс над головою суворий ятаган на ім’я Фархад іль-Рахш із роду Абу-Салімів.
Розпочався давній обряд Посвяти, і я вилетів із піхов і схрестився з Махайрою Крессом, який опинився поруч, і всі Звитяжці в цій залі зробили те ж; ми сповнили повітря свистом і дзвоном нашої Бесіди, доки ятаган Фархад повільно опускався на підставку з палісандри, де йому призначено буде пролежати не менше вісімнадцяти років – доки дитина не стане підлітком, а відтак чоловіком. Здатним підняти Фархада з його ложа.
– Вітаю вас, Вищі Звитяжці емірату! Дочекайтеся мене!..
Це були єдині слова, вимовлені іль-Рахшем за всю церемонію.
Я чув мигцем, бо, підпірнувши під загаяного Кресса, швидко намітив на його Придаткові дві точки враження – праве коліно і ямочку між ключицями – після чого вдався до глухого захисту. Цього разу я осмикнувся навіть раніше, ніж варто було б, але в мене дотепер стояла перед очима сцена ранішнього жаху, та й Махайра чудово знав, що на турнірних швидкостях він мені не суперник. Зате захищатися від увігнутого Кресса, не вдаючись до випереджальних випадів, було нелегко й доволі цікаво, особливо з огляду на Наґінату Каторі, яка крутилася поруч – отож мені доводилося заодно відслідковувати її ратище, яке проносилося мимо.
У звичному гаморі мені причувся сторонній звук, і лише зупинившись, я зміркував, у чому річ.
Плакала дитина.
І засміялися всі Придатки, перезираючись і усміхаючись один одному; і засміялися Звитяжці.
А на родинній підставці непорушно лежав Фархад іль-Рахш, ятаган фарр-ла-Кабір.
Церемонія Посвяти завершилася.
Я з деяким жалем опустився назад у піхви й раптом піймав на собі чийсь уважний погляд.
У кутку помосту на поясі міцного приосадкуватого Придатка в нарочито короткій вовняній джуббі погойдувався Дитячий Учитель роду Абу-Салімів. Формою і виглядом Учитель нічим не відрізнявся від ятаганів, але був значно легший і менший, із більш дзьобоподібним руків’ям для кращого упору мізинця. Сам старий Фархад і за десять-п’ятнадцять років буде занадто важкий для дитячої руки – тому, коли юний Придаток уперше стане на ноги, у його долоню ляже родинний Дитячий Учитель, щоб супроводжувати дитину до повноліття.
