– …Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі! – луною пролунало удруге. Грізно й незрозуміло.
А тоді Чен, немов у сні, простягнув праву руку й легко піймав Фархада за руків’я. Уперше мій Придаток тримав одночасно зі мною іншого Звитяжця; але хіба не вперше існував Придаток (знову це кляте слово!) з невідь чиєю латною рукавицею замість руки?!
Зопалу я навіть і не помітив – майже не помітив – що знову думаю про Чена, як про Придатка, а потім я раптом побачив Кабір у вогні, який проступив крізь стіни зали, гнівно заіржав примарний гнідий жеребець, і я зробив те, що мусив зробити.
Зробив.
Сам. Чи не сам?..
Але я це зробив.
…Шешезів Придаток важко зійшов із помосту, немов минулі миті зостарили його на добрий десяток років – час, незначний для Звитяжця, але не для Придатка – і, обійшовши вбитого чауша, наблизився до лежачого Шешеза.
Нагнувся. Підняв.
Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір мовчав.
Його Придаток ще трохи постояв і повернувся до мертвого звіра. Присівши біля тіла, він завмер навпочіпках; Шешез обережно потягнувся вперед і майже несміло торкнувся розрубаної голови з навічно вискаленою пащею.
Розрубаної. Чисто й уміло. Як уміли це робити ятагани фарр-ла-Кабір, рубаючи неживе; і я ще подумав, що легенди про Фархада можуть виявитися правдою, і старий ятаган рубав колись багато чого, про що не варто зайвий раз згадувати.
Закривавлений Фархад іль-Рахш і далі був у правій руці Чена.
Потім Шешез штовхнув голову чауша, і та закинулася, відкриваючи буру злипле хутро на простромленій наскрізь шиї звіра.
Ятагани так не вміють.
Так умію я.
О Дикі Леза, що стали Звитяжцями, – як же це виявилося просто! До смішного просто!.. І я неголосно засміявся. Смерть і сміх – ви, виявляється, часто ходите поруч!
Так, сьогодні переді мною й Фархадом був звір, дикий безмозкий звір, хижий мешканець солончаків – але, може, з Придатками все виходить так само просто? Так само природно? Отже, справа не в руці – вірніше, не лише в руці з металу – але й у мені?! На кого ти перетворюєшся, Мейланьський Єдинороже? Куди йдеш?!
Невже такий Шлях Меча?!
Чен зістрибнув униз, підійшов до Шешезового Придатка й віддав йому Фархада. Сам Шешез Абу-Салім ледь здригнувся, коли його Придаток торкнувся залізної руки Чена; я вдав, ніби нічого не відбулося, і ретельно витерся об шкіру вбитого чауша. Так, немов не раз робив це раніше.
– Фархаде! – тихо покликав я потім (мені легше було звертатися до старого ятагана, коли його тримав чужий Придаток). – Фархаде іль-Рахше фарр-ла-Кабіре!
Він не відгукнувся. Він спав. Або вдавав, що спить. Або думав про своє. Яка різниця?
– Що ти хочеш запитати… Вищий Дан Ґ’єне? – відповів замість іль-Рахша Шешез, і голос його був неприродно безпристрасний.
– Я хочу знати, що кричав Звитяжець Фархад перед тим, як…
Я не доказав.
Шешез Абу-Салім підняв на ноги свого Придатка, повернувся до зламаної підставки, довго дивився на неї, а потім його Придаток обережно поклав Іль-Рахша просто поперек колиски, так і не одягвши його в загублені піхви.
– Тут нікого нема, – кинув Шешез, відповідаючи на ще одне запитання, яке я так і не поставив уголос. – Дитя-Придаток Фархада в іншому місці. У цій колисці він лише спить по ночах, та й то не завжди. Отже, Вищий Дан Ґ’єне, ти хочеш знати, що кричав мій двоюрідний дядько Фархад?.. Він кричав: «Ільхан мохасту Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі!» Я й не думав, що колись почую цю забуту мову, та ще й у своєму домі…
