Просто – Шлях.
Один під небом.
І мені раптом захотілося озвучити питання, які мучили мене, – бодай дещицю їх! – але не для Дзютте Уламка чи того ж Дитячого Вчителя, а запитати й вислухати відповіді Придатків.
Як?
А ось так…
Чен уже стояв поруч зі мною. І за мить, коли я опинився в нього на поясі, а залізна рука торкнулася мого руків’я, підсилюючи почуття цілісності – за мить ми, не змовляючись, ступнули один в одного на крок далі, на крок глибше, ніж раніше.
Тепер ми були не просто разом, не просто Чен і Я – ні, ця істота радше мусила б називатися Чен-Я або Я-Чен, залежно від того, чий порив у тому або іншому вчинку виявлявся першим.
Так воно й трапилося, легко й природно, і настільки швидко, що не залишилося часу ні зрадіти, ні пошкодувати.
Тому Я-Чен не жалів і не радів.
Чен-Я трохи постояв, осмикнув халат і повернувся до столу.
Я-Чен мигцем відзначив, що, схоже, нікого не стурбувала короткочасна відсутність Чена Анкора. Та й повернення з Єдинорогом на поясі теж нікого особливо не здивувало. Мало що…
Хіба трохи уважніше глянув на Чена-Мене Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів – самі Придатки звали його Друдлом.
Друдл Муздрий, блазень їхньої величності еміра Кабірського, Дауда Абу-Саліма.
Дзютте Уламок, блазень царственого ятагана Шешеза Абу-Саліма фарр-ла-Кабіра.
І нехай після цього хто-небудь спробує переконати мене, що ми не схожі один на одного! Ми, Звитяжці й Придатки; ми… Нехай це знаю поки що тільки я, нехай тільки я…
Один під небом.
А поки що я непомітно відійшов на другий план, перетворюючись із Мене-Чена на Чена-Мене, і сам не помітив, як Придатки за столом набули імен і перестали бути Придатками.
Стали людьми.
Чен-Я усміхнувся присутнім, підсунув високий м’який пуф, якого привіз дворецький, і сів поруч із Фальґримом, який захоплено жував. І відзначив мимохідь, що навіть у Коблановому домі міцно вкоренилася західна мода їсти за столом – а старий звичай сидіти на подушках за дастарханом якщо де й зберігся, то вже напевно не в Кабірі.
…До речі, за столом Мене-Чена чекав приємна несподіванка. Виявляється, Чен – просто Чен, іще до перекинутого кубка – уже встиг запитати коваля Коблана про клинки Муніра.
Відповідь чекала на нас.
Якщо, звичайно, те, що Чен-Я зараз почую, можна буде вважати відповіддю…
– Жили колись, – дочекавшись Чена, урозспів почав Коблан, – два великі майстри-зброярі, і звали їх Масуд і Мунір. Дехто схильний вважати їх Богами Небесного Горна або демонами підземної кузні Нюринґи, але ж я краще знаю, що кожен коваль у чомусь бог і в чомусь демон, і не вірю я дозвільним вимислам. Людьми вони були, Масуд і Мунір, якщо були взагалі… А ось у те, що був Масуд Муніровим учнем й від нього одержав свого часу іменне клеймо майстра – у це вірю. І не було зброярів кращих, ніж вони. Але засперечалися вони одного разу – чий меч кращий? – і вирішили з’ясувати це в давньому випробуванні. Пішли Масуд і Мунір, – кожен із трьома свідками, молотобійцями з діда-прадіда, і трьома свідками із людей меча, – пішли в Білі гори Сафед-Кух…
Коваль важко підвівся, пройшов до маленького різьбленого столика на гнутих ніжках і взяв піалу з остиглим зеленим чаєм. Він тримав її легко, дбайливо, і було незрозуміло, як грубі, обпалені пальці Залізнолапого, подібні до кореня вікової чинари, умудряються не розчавити й навіть не забруднити найтоншу білизну порцелянових стінок.
