Симфонія почуттів - страница 3

Люди миттю збіглися на Василеве обійстя: хтось голосив, хтось замітав подвір’я, жінки прибирали кімнати. Нусина подруга повідомляла Василевій доньці Настуні і сестрі Лесі гірку новину. Ніхто не знав, як про це розповісти Василеві, тому вирішили дочекатися приїзду доньки і сестри. Проте Василь, простягнувши поперед себе правицю, вийшов надвір, довго стояв, втупившись невидющим поглядом у простір, а потім, хитаючись, пішов з простягнутою рукою просто до того місця, де на лаві під старою липою лежало тіло його Нусі, яке студеніло.

Осінній день випливав з туману, наповнювався сонцем, позбуваючись смутку, і ставав таким світлим та ясним, що Марії від зворушення хотілося плакати. Ковтаючи сльози, вона мовчки дивилася через вікно на в’янучі айстри і похнюплені чорнобривці, що поникли в передчутті зими. Вдень ще сяк-так, а коли надходила ніч, страх огортав душу. «Якби ж то лягти і вмерти, а коли зляжу, що діятиму сама, як даватиму собі раду?» – муляла не даючи спокою думка.

Але ніч минала, надворі розвиднялося і цей страх на трохи відступав. Надія теплом зігрівала серце зсередини. Перемотуючи думи, Марія сумно дивилася через вікно як облітало з дерев останнє листя. Душа поринала в спомини, неначе у повінь.

Сім’ї не створила, бо так їй було на небесах записано. Закохувалася двічі. І двічі мчала у мріях до зоряних мелодій, навіяних вітрами юності, а вдарившись серцем об крижану брилу байдужості і зради, переживала миті нечуваного потрясіння. Після того, вкутавшись у мовчанку і печаль, ішла до лісу, який ні про що не питав, зате все розумів. Неприкаяна і сумна прямувала навмання, бродила хащами, затискаючи долонею серце. Ліс зігрівав її своєю ласкою, огортав спокоєм, захищав мовчазною могутністю, повертав до життя.

Працюючи сільською вчителькою, щомісяця відкладала із зарплатні частину грошей на подарунки самотнім перестарілим та дітям-сиротам, які таємно передавала за відповідну винагороду сільським листоношею. Попрощавшись із школою, відчула свою безпомічність і затужила душею.

Рятував церковний дзвін. Сповіщаючи про Богослужіння, підносив дух до Господніх висот, вкладав у руки ціпок і кликав до храму. Там вона знаходила тепло земне і Боже, заспокоєння та надію, забувала про біль у серці та суглобах і чорну безодню нічних вікон.

– Ну то що, з чим пішли, з тим прийшли? – тихо запитав старий паламар, підходячи до гурту людей, що зібралися біля церкви.

– Та Бог його святий знає, куди міг подітися чоловік. Ніби у воду канув! Обійшлись-мо ліси в радіусі сім кілометрів від села, вже дев’ятий день шукаємо. Не минаємо ні рову, ні потоку – гукаємо, кличемо, та ба…

Сьогодні свято Успення пресвятої Богородиці, але люди на те не зважаючи, розійшлися по лісах. «Мо’, вовки з’їли,» – сумно розвів руками Василів сусід.

– Якби з’їли, то хоч який-небудь знак би лишили. Був одягнений, взутий. Не з’їли ж разом з черевиками, – обізвався Дмитро Загородний, витираючи розпашіле лице.

Вечоріло… Людей збиралося все більше і більше.

– Бог його знає, що діяти? Хоча нас і багато ходить на пошуки, але під кожний кущик не заглянеш.

– От би вертоліт найняти! – несміливо обізвався якийсь хлопчина.

– Що там з вертольота побачиш? Галуззя поспліталося, гілля таке буйне, що в лісі аж темно, а ожинники які. Та вони грошей на хліб на мають, не те, що на вертоліт.

– Мабуть, смерть настигла Василя в лісі, стільки днів і ночей без їжі.