Симфонія почуттів - страница 5

– Світ повний таємниць, а як на одну поменшає – невелика біда, – розганяла надією смуток.

Коли завагітніла і зрозуміла, що Василь покинув її – пішла з села світ за очі. За кілька днів посивіли волосся і душа. Коли повернулась з Дениском на руках, він уже був одруженим, а маму, що невдовзі після її зникнення померла, похоронили чужі люди.

Отак і жила – самотня, німа, сумна, з тугою у серці і дитиною на руках.

Денис, не маючи і півтора року, почав говорити. Боже, яка ж то була радість для неї, коли вимовив перше слово «мама». Змирилася з долею, заховавшись у сутність життя. Безпросвітна робота і турбота за сина поглинули найкращі роки. До серця стікали і Василеві прикрощі: коли захворів – німо молилася, щоб одужав, коли повдовів – всоте чекала, щоб повернувся. Не судилося. Добре, що Денисові усміхнулася доля – закінчив інститут, одружився, живе у місті. Розтривожене серце тупо щеміло.

– Він мертвий, Боже мій, Боже. Яка німа тиша навкруги, яка недоречна моя гризота на старості літ.

Колючки ожини до крові роздирали Каролине обличчя, боляче впивалися у пальці.

– Яка непроглядна тьма окутує ліси вночі, а дощі… «Я нічого в світі не боюся», – казав колись пригортаючи мене до широченних грудей. – Коли то було… А тепер заблукав у рідних лісах і вибратись з них не можеш.

Вийшла з гущавини, ніби зі сну, і втомлено пішла бором. І раптом почула стогін…

– Це мені причулося, – подумала. Але стогін повторився. Метнулася вправо, пильно вдивляючись під кожне дерево. Побачила… Лежав на густому моху лицем до неба, широко розкинувши руки. Зліва від них почулися голоси людей. Кароля з усіх сил намагалася підняти Василя, але опухле тіло було важке від глини. Він був без свідомості. Голоси наближалися, Кароля вже чула їх зовсім близько. Швидко пішла назустріч, панічно боячись знову загубити Василя. З жахом усвідомила, що люди завернули в другий бік, бо голоси почали віддалятись. Кароля замахала руками, ніби хтось міг її побачити, але німа тиша знову огорнула бір.

– А-а-а! – раптом голосно закричала Кароля і злякалася свого голосу.

– Боже, що зі мною таке? Невже до мене повернувся голос?

– Сюди-и-и! Він ту-у-т! – рознеслося лісом.

Через кілька хвилин Василя обступили сусіди

– Дякувати Господові живий. Диво, справжнє диво, – розводили руками.

– Ми всі ліси обійшли, а він лежить собі під березою, зовсім недалеко від села.

– Місце зачароване, – пошепки промовила стара Воронячка. – Тут сталося диво на всі віки – німа заговорила.

А Кароля була вже далеко. Надривалося-борсалось у грудях серце…

– Слава Богу, що живий, – шепотіла пересохлими вустами.

Мабуть, кожен, хто зустрічався з Яною Ковальською, намагався зазирнути їй в очі. Що в них? Жорстокість, страх, біль, каяття чи щось інше? Але Яна так рідко виходила між люди, що її обличчя, а тим паче очей, не вдавалося майже нікому розгледіти.

Жила в лісі, у просторому, прикрашеному різьбою дерев’яному будинку, саме такому, які будують на турбазах. Широке подвір’я, огорожене високим рівненьким парканом. Видно було, що на обійсті жив неабиякий господар.

– Колись жив, – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер же Яна жила сама, відділена від цілого світу своїм минулим. Старе і мале у селі знало, що вона забила свого чоловіка, за що відсиділа в тюрмі не цілих чотири роки. Ніхто не сподівався, що жінка після такого повернеться до рідного дому, але вона повернулась. Люди з острахом обминали і так відлюдне обійстя, хрестилися, проходячи мимо, бо подейкували, що там бенкетує нечистий.