Того ж дня повстанці проходили через села Головеньки, Боблів, Байраківку, Луку-Немирівську, Никифорівці у напрямі села Колюхів. Згідно офіційних джерел, «жодних збитків… бандити не вчинили. Насилля над населенням з боку банди не було» [6].
Щоб дістатись до села Колюхів потрібно було переправитись на протилежну сторону річки Південний Буг. Ця річка розпочинається у теперішній Хмельницькій області, протікає через Вінницьку, Кіровоградську, Миколаївську області та, утворивши широке гирло, впадає у Чорне море за шістдесят кілометрів від міста Миколаїв. Біля села Никифорівці ріка вже досить широка та глибока, і хоча на той час вона вже місцями затяглась кригою, проте було б дуже необачно розраховувати переправитись по тій кризі на протилежний берег. Тому і взяв Артем, який виріс у цих місцях, напрям на поромну переправу, що знаходилась між селами Никифорівці та Колюхів.
Село Колюхів розташувалось на відстані приблизно з півтора кілометри від річки Південний Буг [7]. В цю річку впадає малесенька притока, що розпочинається майже в центрі села з невеличкого джерела. По шляху протікання річечки в напрямі до Південного Бугу сільською владою з часом були побудовані широкі греблі, внаслідок чого утворилось декілька ставків. На початку двадцятого століття у селі нараховувалось три ставки, потім з часом їх кількість збільшилась вдвічі.
Назва села «Колюхів», судячи з усього, походила від слова «колюхи». Так від переправи через річку Південний Буг до села пролягає польова дорога, біля якої колись росли густі зарослі дикого терну всипаного колюхами до такої степені, що продертись через них було майже неможливо. Напевно саме тому в цих заростях і поселились перші жителі з тим, щоб знайти хоч якийсь захисток від частих набігів татар. З часом ці зарослі потроху розпочали зникати і тепер важко знайти навіть їхні сліди.
Через річку Південний Буг у її найвужчій частині, була налагоджена переправа до села Никифорівці за допомогою порому. Біля переправи зі сторони Колюхова знаходиться досить глибоке озеро-стариця, яке з’єднується невеликою протокою з річкою. Вода в озері була такою прозорою, що місцями проглядалось дно із зграйками грайливих рибок, що шмигали з сторони в сторону розшукуючи собі поживу.
Через поромну переправу селяни навколишніх сіл Колюхова, Соколинець, Канави та Дзвонихи часто їздили на ринок до міста Немирів і також до центру повіту містечка Брацлав. Для того щоб не доводилось довго очікувати зустрічних подорожніх на переправі майже постійно знаходився поромник. Оплату за свою працю він отримував від тих людей, яких переправляв через річку. На пагорбі біля переправи був викопаний земляний курінь, у якому влаштували гарну дров’яну пічку. Це дозволяло поромнику знаходитись на переправі також і в холодні осінні та весняні місяці. Зимою річка перемерзала і тоді через неї їздили саньми та ходили пішки.
Пором приводився в рух поромником і людьми, які переправлялись через річку. Для цього на металевий трос, що закріплювався на стовпах, встановлених на протилежних берегах ріки, і проходив через два стовпи розташованих на одній із сторін порому, надівався спеціальний привід. Привід був у вигляді дерев’яної рукоятки з отвором, через який просилювався трос. Привід легко пересувався по тросу при перпендикулярному положенні до нього. Коли привід завертали під кутом до троса, то його зчеплення з ним ставало настільки жорстким, що можна було тягнути пором по воді у потрібному напрямку. Пором мав вигляд великого дерев’яного квадратного корита з настеленою зверху дерев’яною палубою. Розміри сторін цього корита досягали десяти метрів, що дозволяло перевозити на ньому не тільки людей, але й худобу, коней та вози.
