Зовсім інакше відбувався розподіл земель там, де вона панам належала. Вони, нібито сприяючи реформі, віддавали за викуп своїм кріпакам землю, але здебільшого найгіршу та найвіддаленішу, яка була не придатна для обробки, кам’яниста та неродюча. В інших селищах навіть після того, як поміщики стали продавати частину земель і колишні кріпаки могли її придбати, лишилось дуже багато селян без землі, які продовжували по наймах ходити в поміщицьких господарствах.
Отже, в порівнянні з іншими, в селі Миколи працьовиті люди добре жили. Хоча, певна річ, були й ледащі, що роботою нехтували, пиячили, байдикували та землі свої потихеньку розпродували. Як говориться, в усякій сім’ї є своя потвора, проте таких було не багато.
Однак життя в селі враз змінилося, коли більшовики прийшли. Все перевернулося з ніг на голову. Вважали вони українське селянство відсталим і ворожим до їх влади й усі прояви свободи народу нещадно душили.
Нацькували незаможників – ледарів і пияк – на куркулів і середняків, задобрили бідноту подачками від розкуркулювання, натворили біди йой якої.
Вилучення так званих лишків землі часто-густо переростало в звичайне пограбування заможних селян. Їх землі ділили не лише серед незаможників, а й серед усіх, хто бажав поживитися на чужому майні. Влада потурала таким діям, бо бажала знищити цей прошарок селянства.
Щодня лютували чужинці в дворах заможних, мордуючи працьовитих пахарів, образливо називаючи їх куркулями, хліви та льохи їхні спустошуючи.
– Батько, їдьмо звідси, не буде нам спокою в цій країні, – благав Гриць. – Староста поїхав до Австрії щастя шукати, пан Петро до Польщі, й нам варто.
Микола й слухати не хотів.
– Я народився тут і виріс, тут моя земля, мої батьки та прадіди поховані, немає в мене потреби бігти! Я нікому зла не робив! Господарство своє збагатив лише своєю працею до сьомого поту! Людям завжди допомагав, ніколи до них байдужим не був, навіть до самих пропащих! – кричав Микола на Грицеві слова.
– Любий, про дітей подумай! Поїхали! – намагалась підтримати сина Палажка, але всі вмовляння були марні.
Незважаючи на те, що Микола сварився з родиною з приводу переїзду, все ж пішов за порадою до діда одного, який славився на селі тим, що майбутнє знав так, начебто наперед жив.
– Чуєте, Йосипу, підкажіть, що робити? Геть розгубився, де ж та правда нині? Кому вірити?!
– Йой, Миколо, йой, біда прийшла та й годі! Ця влада тут ду-у-уже надовго! Боротися з нею теперечки – даремна справа. Народ наш темний, не бачить, хто в них поводир і до якої їх прірви веде, не розуміють, що роблять і на що це перетвориться. Що попросять – то віддай, інакше виженуть геть без шматка хліба та даху над головою. Покличуть до себе – не погоджуйся, бо то наче болото – спокушає чорницею та грибами, а ледве зайшов на трясовину – так і пропав навік безвісті.
Збентежило Миколу почуте. Додому повернувся блідий, як стіна. Шкода йому було надбань своїх, тяжкою працею зароблених, утім все одно не міг себе пересилити, щоб кинути землю рідну, омиту кров’ю та потом, і рушити світ за очі на чужину іншого життя шукати.
Незабаром більшовики й у двір Миколи прийшли. П’ятеро чужинців із рушницями та п’ятеро місцевих активістів. Спочатку почали закликати його приєднатись до комуни, обіцяли залишити корову та коня. Микола згоди не дав, бо знав, що землю всю відберуть, а як вийти з тієї кооперації побажає, землі вже не поверне. Погладив на прощання коней, поцілував їх і пішов з двору, щоб не бачити цього свавілля.
