Місяць потому вирішив Микола навідатись на ферму, де худоба його тепер стояла, справами поцікавитись, бо душа боліла за своє та й надія тепліла, що може й насправді, як об’єднатись усім селом, діло з того вийде та народ краще жити почне. «Може, і я згодом до них приєднаюсь», – міркував Микола дорогою.
Прийшов, а худоба в стайні кричить, голодна, худа аж ребра стирчать. Сіялки та віялки, які Миколі раніше належали, просто неба лежать, всі іржею вкриті, а хлопці, що мали працювати, п’яні на стозі сіна сплять. Від побаченого такий відчай Миколу взяв, що аж серце закам'яніло. Все, в що він душу вкладав, прахом пішло.
Веселий і рухливий Микола ніколи не впадав у розпач, хоч як було важко, але тут його душа не витримала, заповнилася болем та безпросвітністю. Йшов городами додому та плакав, як дитина, над розбитими надіями, над знищеним життям.
Зайшов у хату розгублений, постояв мовчки, подивився на дітей та дружину й у комору пішов.
Гриць стан батька побачив, навколішки перед образами впав, зашепотів молитви. Сам молиться, руки до образів тягне, а лице сльози вмивають. Раптом на ноги скочив і, що сили мав, до комори побіг. Двері вибив, а Микола на підлозі лежить, руки розкинувши, лише встиг видохнути: «Пробач мені, синку!».
На грюкіт Палажка з Яринкою прибігли. Попадали, обіймають похолоділе тіло, цілують його, плачуть, а Яринка ще й голосить, аж заходиться:
– Ой тато, мій тато! Ви ж то рано покидаєте нас! Чи вам діти були не милі? Нащо ж ви від нас ідете? У яку дорогу ви зібралися? Сонечко моє ясне! Невже находилися ваші ніжечки, наробилися ваші рученьки?! Очі ваші карі невже надивилися на світ цей?! Відлетіли ви від мене, тато, не буду вже вас бачити, обличчя ваше рідненьке! Чому ви не встаєте та не мовите слово мені хоч би єдине?!
Тримала дочка батька в обіймах так міцно, що Гриць ледве вмовив її дати його омити та одягти.
Доки тіло Миколи вдома було, Яринка й удень, і вночі Псалтир крізь сльози читала та руки його цілувала. Нікого не чула й не бачила, горем зламана. На цвинтарі, як труну закривати стали, знепритомніла. Три дні жаром палала, марила та весь час батька кликала.
Палажка страх як злякалася за доньку, а Гриць їй і каже:
– Не бійтеся, ненько, то не її час, тіло одужає.
А сам щоденно Бога молив, щоб душу сестри горе відпустило.
Як прийшла до тями Яринка, то одразу до Гриця звернулась:
– Братику, силу ти маєш велику, навчи мене, як звести з цієї землі тих односельців, що батьківське життя згубили.
– Яринко, рідна, вивільни душу від помсти, то гріх великий! – заблагав Гриць.
– Не зможу я дивитися, як вони життю радіють, а тато в могилі лежить! Або ти мені допоможеш, або не брат більше!
– Яринко, Богові судити людей за їх діяння, а не нам з тобою. Душу свою пожалій!
– Чужинців хай Бог судить, а односельців, які через заздрість свою життя батькове зруйнували, душу з нього вийняли, не пробачу ніколи й не заспокоюсь, доки смерть їх не побачу! – промовила Ярина, обпекла болюче поглядом брата і пішла геть.
Прийшла до матусі, сіла поряд, голову їй на коліна поклала та й каже:
– Ненько, відпусти мене до Відлюдної, я в неї поживу, бо немає сили серед цих нелюдів жити.
Відлюдною в селі називали бабцю, яка жила в лісі. Кажуть, хатинку там мала та до людей не виходила. Буває, перестріне її хтось у хащах, коли ягоди чи гриби збирає, не встигне головою повести, як тієї й слід зник, начебто й не було нікого. Про неї різні побрехеньки ходили – хтось казав, що вона відьма й на мітлі літає ночами, чужих корів доїть, навіть деякі божилися, що на власні очі бачили її біля свого хліву. Хтось розповідав, що вона з чоловіком від пана в лісі ховалась через те, що той хотів нею побавитись. Ось вони й втекли, а коли чоловік помер, то вона так горювала, що до людей вже й не захотіла повертатися. Але, звісно, правди ніхто не знав, так само як і те, де її хата стоїть.
