– От бачите, Бог вас віком не образив, та й виглядаєте ви нівроку, як на свій вік, мабуть, і по господарству ще поратися встигаєте, і взагалі так…
– Та, дякувати Богу, і город ще тримаю, і худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкві допомагаю, – поступово до бабусі Горпини поверталася звична доброзичливість.
– А вже, мабуть, набачилися на своєму віку нівроку? – Сергій відчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довірливо й спокійно.
– Та що вже набачилася, то набачилася, одне тільки сказати – я ж бо голодомор пережила… – і її погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхітливу безодню тридцять третього року, і перед її очима знову промайнули всі ті незбагненні безмежні жахи, які ніхто й ніколи не зможе ні осягнути, ні зрозуміти, ні пояснити. – Хай Бог простить тих пекельних людожерів, які сотворили це жахіття…
– Та ще ж і війну пережили?
– Так, і війну теж пережила, – сумовито похитала головою баба Горпина. – Пережила й війну, але хіба ж можна порівняти війну з голодомором? У війну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У війну німці ж не відбирали у нас останній шмат хліба, німці не оточували потім військом голодні села, нікого не випускаючи, прирікаючи стариків, жінок і немовлят на неймовірні муки голодної смерті, муки, у порівнянні з якими розстріл видався б милосердям… – вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхітливими спогадами. – Німці ж не примушували збожеволілих від голоду матерів їсти своїх померлих діточок. Та й людей в нашому селі у війну загинуло набагато менше, ніж від голодомору…
– Так, так, звичайно, – Сергій співчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабусі.
– А після війни? А сорок сьомий рік? А колгосп? Трудодні? – вона підняла свої старечі худі, скоцюрблені руки і повернула їх догори долонями, задубілими від мозолів. – Ех, та що там уже й казати, – рішуче махнула вона рукою, наче відмітаючи свої страшні спогади, – що там уже згадувати.
– І, мабуть, Горпино Степанівно, маєте ви за всі свої неймовірні страждання і труди таку пенсію, що можете на неї не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобіль, поїхати в туристичну подорож кудись, скажімо, в Індію, або…
– Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель і Тарапунька, – весело сплеснула в долоні бабуся. – На мою пенсію – автомобіль, і – в Індію! Ха-ха-ха!.. – тихо, але щиро розсміялася вона.
– От бачите, а я ще знаю великих письменників і поетів, що ледь животіють на свою мізерну пенсію, великих художників і скульпторів, що живуть упроголодь, великих артистів, які помирають від хвороб, бо не мають грошей на ліки… От ви в Бога вірите? – раптом ошелешив Сергій бабуню питанням.
– А як же, – здивовано знизала вона плечима.
– То уявіть собі, в такому разі, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер із вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймні, зміг би купити собі якийсь дорогий іноземний автомобіль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разі, сказали? А я ж бо теж вірю в Бога.
– То так, так, твоя правда, – вона довгим довірливим поглядом подивилася Сергієві в очі. – Ваша правда, Сергію Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Ісус Христос теж бо пішки ходив. Пробачте мене, Сергію Михайловичу.
